Кінець цієї історії трагічний: у червні 1944 року О. Ольжича як одного з лідерів ОУНівського підпілля схопило ґестапо й закатувало у Заксенгаузені. Удар виявився понад батьківські сили: О. Олесь помер приблизно через місяць після сина (стільки ж, до речі, не доживши до народження внука). Але й у той останній рік серед війни, нацистської окупації, обшуків, і допитів, і постійної тривоги за коханого «Лютика», для Олеся, як завжди, «з журбою радість обнялась»: вірші, присвячені Марії Фабіановій, незаперечний доказ пізнього почуття, останній, осінній сколок тепла перед вічним морозом
Так усе просто: в світі, повному ненависти, він усе життя витворював власний світ заснований на любові.
От і весь «секрет». Цілком за Григором Тютюнником (того також діймали розпитами про «секрет успіху»!): «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любови». А талант то тільки засіб, щоб утілити її в текст, і без неї дуже швидко перетворюється на вишкварки.
І тоді приходять «технологи».
Добре було б подзвонити Олесеві по телефону і розповісти про їхні зусилля. Кажуть, він мав неперевершене почуття гумору
Грудень 2003 року
Три смерті Павла Тичини
Уже дорослою я дізналася, що насправді він «умер» набагато раніше і що таким самим застиглим, безкровно-«босхівським», як на посмертному знімку (хіба що не білим, а восково-жовтим на колір), запам'ятали його лик сучасники й за столами незліченних, сталінських і хрущовських, академічно-з'їздівсько-міністерських президій: майже в усіх, опублікованих уже в наших «ліберальних» 1990-х, спогадах про Тичину академіка, наркома, лауреата, депутата, делегата і т. д. нав'язливо повторюється образ мумії, і ніде не відшукати жодної згадки ні про яке, зронене тією «мумією» в розмові, живе слівце: промовляв ба навіть «для себе», у власному щоденнику! цей «перший поет Радянської України» вже майже всуціль мовою партійних постанов, сукняною, газетною мовою 1930-х років. За її димовою заслоною не розрізняв більше (хоч як силкувався!) ні людей, ні їхніх реальних доль і почуттів, взагалі нічого, крім того, що велено було розрізняти згідно з отриманою в ЦК інструкцією для чергової декади-кампанії-відрядження-візиту Реаґував, невбитим інстинктом колишнього художника й музиканта, ще тільки на барви й звуки на паровозний гудок «у квінту» («він мені видається густого жовтавого кольору, як ото буває розрізаний кавун сахарний білий»), на цокіт дівочих підборів вранішньою вулицею (обов'язково по тому, як проїхала поливальна машина: інше відлуння, ніж по сухому асфальту!), на несподіване «піано» Рахманінова в тому місці Шопенового
етюду, де решта виконавців зазвичай гучно «тарабанять-тарабанять» Тільки під такі, уколами, моменти щось болісно стеналось, випручувалось у його охопленій багаторічною летарґією душі і він зненацька, зовсім невлад, проривався посеред непотрібно довжелезного, до нудоти ідеологічно-витриманого поемища («Подорож до Іхтімана») непритомним, мов крізь сон, але таки живим бурмотінням: «Тільки ритм Тільки колір Тільки музика». І з голодною невижитістю двадцятилітка нотував собі: «Як жити хочеться!». Жити, однак, було вже пізно. Надто-бо довго майже сорок років він покірно сприймав за «життя», кажучи тією самою інтонацією, «тільки пленуми тільки з'їзди тільки ордени».
Чи розумів він сам повною мірою, що з ним відбулося? Ті, ранніші його сучасники (і друзі!), котрих відтак на півстоліття безслідно пожерла щоб і імен не зосталося! машина ҐУЛАҐу, встигли засвідчити, що на початку 1930-х Тичина переживав гостре психічне захворювання. Не дивно: з усієї своєї ґенерації він був, вочевидь, найбільш делікатним, трепетним і ламким до нього більш, ніж до будь-кого, прикладається та формула, з якою наївно звертався до конвоїра Осип Мандельштам: «Выпустите меня, пожалуйста: я не создан для тюрьмы». А проте страшної весни 1933-го, коли «стара», дворянська українська інтеліґенція, в якої «нові» і Тичина перший! замолоду чаювали по «суботах» та позичали з домашніх бібліотек французькі книжки, уже повним ходом мотала свої строки по Соловках, а українське село вступило в не знане Дантові коло пекла, тобто коли жодних надій, ані сумнівів у масштабах катастрофи вже не лишалося, тоді кулю в лоба пустив собі не «енгармонійно»-чуткий, весь вібруючий «космічним оркестром» «Тичинка», а якраз «залізний» Микола Хвильовий, щирий комуніст із 1919 року «Тичинка» ж хворів (виразні симптоми манії переслідування збереглися в нього потім на ввесь вік). І в просвітлінні, а чи потьмаренні ума «тарабанив-тарабанив», мов під шаманський бубон: «Та нехай собі як хочуть, вихиляються, хохочуть, нам своє робить: всіх панів до 'дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!..». «Яма», справді, переповнювалася через верх. А Тичину за цей вірш прийняли до комуністичної партії
Атож, того самого (та невже ж таки того?!) Тичину, який у 1920-му писав ба ні, не писав заклинав, видихав із мукою: «Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі як один проти кари на смерть!». І додавав із тою особливою, шляхетно-печальною іронією, котру його тодішні європейські рецензенти зразу ж поштиво охрестили «тичининською»: «Грати Скрябіна тюремним наглядачам це ще не є революція». У 1930-х зробилось остаточно ясно, що тюремні наглядачі Скрябіна й не потребують вони замовляють зовсім іншу «музику». Вибирати треба було між «Скрябіним» і ними. Хоч як гірко це визнавати, проте свій вибір на користь «тюремних наглядачів» Тичина зробив сам: вбивство в ньому поета відбулося за його згоди і з його безпосередньою участю.