Це вона. Усміхається.
Я не бачив цього обличчя й цієї усмішки багато років. Тепер у голові зринають яскраві спогади.
Вона була красива дівчина. Втім, не у звичному сенсі. Тепер, здається, я пригадую: її батько був ірландцем, а мати родом із Гаїті. Вона могла б зійти за бразилійку чи іншу красуню змішаної раси. Це була неповторна дівчина.
Я кидаю винуватий погляд на пробірку з її кровю, що лежить поруч. Принаймні ми маємо її ДНК...
Збочена думка. Навіть як на біолога.
Я чув, що ведмедя впіймали.
Так. Я вчора його бачив.
Гадаю, це добре.
Гадаєш?
Мене возили на допит, кажу я, і це майже зізнання.
Це не дивно.
Може, й так. Та якийсь час вони вважали, що її вбив я.
Це, трясця, стрьомно.
І я про те ж.
На щастя, вони дуже швидко дізналися правду.
Так... повільно відповідаю я.
Так? Щось твій тон не вселяє впевненості.
Що? Я її не вбивав.
Я ніколи в тобі не сумнівався, різко відповідає він.
Просто... знаєш, як воно буває з першим враженням? Часто саме ним і керуються люди.
Тео, я перестаю тебе розуміти. Про що ти?
Не знаю. Просто річ у детективі, з яким я спілкувався. Він був розумний. Дуже досвідчений. Не думаю, що він так легко розпрощається з початковою версією.
Але ж вони зясували, що її вбив ведмідь, і знайшли його.
Так. Так.
Я беру пробірку й кручу її між пальцями в сонячному світлі, що сочиться крізь діру у дверях. Усередині щось зблискує.
Ти вже говорив із батьками? питає Джуліан.
Я щулюся й бачу волосину. Коротку, рівну щетинку, яких на людині принаймні на здоровій не побачиш.
Тео?
Слухай, Джуліане, у тебе є хтось, хто знається на ведмедях?
Ми фінансували проект із розмаїття ведмедевих. Хочеш із ними поспілкуватися?
Я не знаю, що питати.
Ні. Гм... У мене є зразок її крові і, можливо, ведмежа шерстина.
Ти сам зібрав?
Ні. Не зовсім. Не зважай.
Я кладу пробірку назад на столик.
Хочеш, щоб я їх комусь показав?
Ні, наскільки мені відомо, цим займається Служба рибних ресурсів та диких тварин. Моя цікавість, напевно, якась нездорова.
Твоя цікавість наукова. Якщо хочеш, можемо почекати, що вони скажуть... хоча сумніваюся, що вони ще щось зроблять, хіба просто підтвердять, що це був ведмідь. А мені було б цікаво, чи не хворий він або ж, може, річ у Джуніпер, може, щось у ній спровокувало напад. Уся та маячня, мовби ПМС приманює ведмедів це ж міф, правильно?
Чесно кажучи, не знаю, чи достатньо з цього приводу зібрано даних. Так чи інакше, розглядати таку версію це вже занадто.
Може, й так, каже Джуліан. Та дозволь запитати: якби у Джуніпер була пробірка з твоєю кровю та ведмежим хутром, ти б хотів, щоб вона показала її експертам?
Так. Проте я не знаю її достатньо, щоб стверджувати, чи хотіла б цього вона...
Повір мені, я певен, що хотіла б. Надсилай.
Гаразд.
Будь-що, аби тільки спекатися цієї пробірки.
То ти ще не говорив із її мамою? питає він знову.
Щось є у тому, як він вимовляє це «ще». Так, ніби це обовязок,
який я маю виконати.
От дідько. Звісно, я мав їй зателефонувати. Який же я козел. Нормальна людина давно би зателефонувала батькам і сказала, як їй шкода.
Я вагаюся.
Ні. Я намагався дістати її номер.
У поліції тобі його не дали?
Я навіть не додумався спитати.
Я... Я мав ось-ось його отримати.
Я надішлю тобі у повідомленні. Зателефоную пізніше. Краще подзвони їм якнайскоріше. Як-не-як ти був її улюбленим викладачем.
Улюбленим?
Так. Я одразу ж це зроблю.
Добре. Я відправлю курєра по зразок. У мене є лабораторія, де результати можна отримати майже одразу, хай пізніше розкажу.
Ретельний, мов чорт, Джуліан.
Ми прощаємось, і я одразу ж отримую повідомлення з номером матері Джуніпер.
Як взагалі можна передати такі почуття словами? Як почати пояснювати, що винен саме ти?
Я знаю, що, сидячи тут, у темряві, відповіді я не знайду. Я просто набираю номер і сподіваюся, що хоча б раз у житті знатиму, що слід казати в потрібну мить.
Розділ 12 Метелики
Голос матері Джуніпер трохи схвильований, проте рівний. Для неї кошмар почався кількома днями раніше, коли Джуніпер зникла. Гадаю, вона мала час підготуватися до найгіршого.
Добридень, мене звати Тео Крей. Ваша донька була моєю студенткою кілька років тому. Хотів би висловити вам співчуття.
Співчуття який безглуздий спосіб сказати, що я взагалі не знаю, що казати.
Професоре Тео? вона підвищує голос. Дякую, що зателефонували. Для мене це дуже цінно.
Не знаю, чи ви в курсі, та я зараз у тому ж самому окрузі.
Пропустимо частину де якийсь час вважалося, що я по-звірячому вбив вашу доньку.
Так. Я знаю. Джуніпер про це згадувала.
Справді?
О, так. Вона стежила за вашими дослідженнями. Гадаю, не варто казати, як сильно ви її надихали.
Я?
Вона була винятковою студенткою.
Вона вам не говорила, що саме через вас не покинула коледж?
Ем... ні.
Вона взагалі нічого мені не розповідала, позаяк завжди лишалась для мене не більше ніж пунктиком у списку студентів.
Вона переживала важкі часи. Проблеми з хлопцями, а за рік до того ще й помер її батько. То був напружений період. За її словами, ви подарували їй надію. Вона хотіла бути схожою на вас.
На мене? Соціально непристосованого чужинця на святі життя?