Всего за 199 руб. Купить полную версию
Моряк?
Та так, тільки назва. Буфе стюарт.
Таксист тільки задумливо кивнув.
Щось типу офіціанта, пояснив я.
І як, гарна робота?
Є свої плюси. Аж два. Подорожую і платити ні за що не треба. Якщо не рахувати за оплату викинуті шість місяців життя, звичайно.
Він усміхнувся.
Ну, часом ми всі розплачуємось. На кораблі ми чи ні.
Може й так, але на кораблі трохи це трохи по-іншому. Платимо ми по подвійному тарифу, я би сказав.
Це ж як?
Важко пояснити. Наче дні тривають довше, ніж на суші. Іноді навіть фізично, адже постійно змінюємо часові пояси. А як закінчується контракт наче й не було тих шести місяців. Постійно питаю себе: куди я їх витратив? Страшно уявити, деякі так проводять усе життя.
Думаєш, тут краще? відповів водій. Завжди так: люди постійно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що ніколи тобі не належало. Скоріше час витрачає нас. І не так важливо, де ми.
А ви звідки, дозвольте спитати?
З Колумбії.
І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячі кілометрів. Напевно, витратили немало грошей і часу, аби це стало можливим. І навіщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? зʼєхидничав я. Зазвичай я такого собі не дозволяю з незнайомими людьми, але два дні перельоту і його порожнє філософствування вивели мене з рівноваги. Я став помічати, що особливо нетерпимий до того, що мені не подобається у собі самому.
Хах, і правда, чому? Напевно, тому що хотів цього більше, ніж що-небудь на світі. Не так важливо, де ти але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.
І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? здивувався я.
А чому б ні. Треба з чогось починати. Маєш щось проти таксистів?
У мене з ними особисті рахунки. Вони мені добряче життя попсували. На кожному континенті і майже в кожній країні, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водіння обовʼязковий екзамен на порядність проводив. Була б одна з найрідших професій у світі.
Так що, ти усіх таксистів не любиш?
Усіх. Як вид. Хоча в мене один із найкращих друзів таксист. Але я стараюсь не звертати уваги на цей сумнівний пункт його біографії.
Ми зробили ще один різкий поворот і силует корабля різко окреслився на горизонті. Водій зупинив таксі.
190 доларів, сказав він з усмішкою.
Ви ж казали 150.
Я казав приблизно. Ось, я дам тобі чек, з таксометра з характерним звуком виліз жовтуватий квадратик паперу. Він простягнув його мені. Розглядай це як додаткову оплату за душевну розмову. І щасти на кораблі!
З цими словами він зачинив двері таксі, залишивши мене з порожнім гаманцем та новим поглядом на деякі речі. І нащо я йому про таксистів наплів? Правильно батько говорив: язик мій ворог мій. Особливо, коли не вмієш ним правильно користуватись.
Глава 2. Початок корабельного буття і слухи, слухи, слухи
Мексиканська дівчинка з крю-офісу, Белен, очевидно дуже здивувалась тому, що я таки явився на корабель. «А ти той хлопець з України, що не явився в перший день. Ми вже думали ти втік» , заявила вона, варто мені було переступити трап корабля. Цікаво, а де ж ті десятки менеджерів, з якими я спілкувався, подумки задав питання.
А де твій багаж?
Знаєте, не можу не помітити вашу неймовірну спостережливість і тактичність. Не дивно, що ви в крю-офісі.
Що, вибач?
Sorry не звертайте уваги. Дуже довга видалась дорога. Немає в мене багажу. Всі речі авіакомпанія загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на мені єдине, що залишилося.
Трохи поспівчувавши, поки вела по всіх необхідних офісах та медичному центру, де чекав перевірку документів та слухав її розмову з якомось медбратом-індусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тільки планує, вона передала мене до рук філіппінця дайнінг-клерка, який привів мене на зустріч до помічника метро-ді, другої головної людини у всіх ресторанах на кораблі.
Сорокапятилітній румун в дорогому костюмі мав вигляд як директор приватного ліцею з поглибленим вивченням французької філології чи ще якоїсь малопотрібної для виживання в українських реаліях фігні діточкам прокурорів, суддів, кримінальних авторитетів, організаторів фінансових пірамід та інших вершків нашого інклюзивного суспільства. Тобто загалом вигляд його був як людини із місця, в яке б мене з моїми потертими джинсами і худі дворічної давності навіть на поріг не пустили. Проте простягнув руку, привітався, посадив напроти і вислухав мене, висловивши співчуття та пообіцявши завтра видати всю необхідну форму. Невидане співчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так і погано. Головне людям тут не плювати, хто і що ти і звідки будеш діставати, що тобі треба.
До роботи приступаєш завтра, під кінець розмови заявив він і відправив мене до своєї каюти. Знайти її виявилося легше, ніж я очікував. На першому кораблі я вбив не менше чотирьох днів, аби без пригод діставатися до свого ліжка. Перед цим бився лобом у десяток глухих кутів у цьому крисиному лабіринті коридорів і кают, пронумерованих без усякої логіки і турботи про комфорт тих нещасних, що тільки починають своє ходіння круїзними муками. На другий контракт я витратив на це менше двадцяти хвилин.
До четвертого корабля зможу знаходити свою кабіну із заплющеними очима, думав я, стоячи посеред своєї восьмиметрової площі. Я не міг не відчувати суму. Ні, все-таки набагато краще, якщо ніякого четвертого контракту взагалі не буде.
І куди мене занесло? Коли пропускаєш три літаки і губиш усі свої речі по дорозі, та ще й таксист облапошує майже на двісті доларів, набридливий голос в голові тихо шепоче: всесвіт явно тебе недолюблює. Та правда в тому, що всесвіту ніякого діла до тебе, а твій стан результат власних або чужих помилок.
Мене поселили в кабіну з чотирма іншими працівниками, і кабіна ця, хоч за корабельними мірками простора, своєю чистотою явно залишала бажати кращого. Я не знав, з якою фауною доведеться зіткнутися, але розпочата пляшка Jack Daniels, декілька банок Dos Equis і Heineken на стільці посеред кімнати і склянка біля унітазу (навіщо взагалі комусь може знадобитись в туалеті склянка?) обіцяли веселе сусідство.
Проте що мене хвилювало найбільше: майже нічого не залишилося з моїх особистих речей, навіть запасних шкарпеток чи білизни. Я ніколи не був людиною, що занадто чіпляється за речі ба більше: тим, хто в принципі схильний до консьюмеризму найгірший жах маркетолога і продавців айфонів. Та вперше в житті відчуття бідності повисло тягарем .
Хоча б маю спогади про прогулянки вулицями Лондона. І на тому спасибі.
Ігноруючи розкидані по кімнаті речі, склянки в туалеті (чорт забирай, та що ж у туалеті можна робити зі склянкою?), стійкий запах алкоголю і невипраних шкарпеток, намагатимось мислити позитивно.
Щонайменше я сюди дістався. Живий. Усе інше можна виправити. Іноді життя викидає тебе у відкритий океан без рятувального жилету і не залишається нічого, окрім хапатися хоч за щось, що може зійти за плот, і грести. Тут головне не прогадати, за що хапаєшся і куди гребеш.
Я ковтнув з пляшки віскі. Його бурштинова рідина зігріла горло і заспокоїла тривогу. Не знаю, чому зробив це, я ж навіть пити не люблю, але зараз це здавалось єдиним і правильним. У цьому пливучому світі невизначеності іноді просто необхідно піддаватися внутрішнім імпульсам.
Переодягнувшись (точніше знявши з себе єдині речі, що в мене залишились), я виліз на ліжко і почав уявляти приховані в стінах цих кают історії: романи, що зароджувались і вмирали в робочих перервах, освітлені люмінесцентними лампами залишки розбитих сердець, шлюбів і сліз у вузьких коридорах. Як багато жінок завагітніло і скільки з них ридали від результатів свого вибору під цей мирний, такий далекий і такий близький шум корабельного мотора.