Нарешті ми поїхали. Виявилося, що мені по дорозі з професором, бо Шелемеха жив у тому самому готелі, де й Макаренко. Інженер, професор і хлопчик поїхали раніш. Я ще прощався з СамборськихМ, який обіцяв заїхати до мене і повезти на свою ділянку будівництва.
— Передай привіт підполковникові, його дружині та сестрі, — сказав на прощання Самборський. — Учора Ліда до нього з Москви приїхала. Ну, бувайте.
Ми розпрощались. Машина швидко покотила двоповерховим мостом через Ангару.
Я приховував своє хвилювання і не міг одірвати од неї погляду. Я хотів знати, як почуває вона себе, чи змінилося що в її житті. Про Барабаша я не згадав. Я, мабуть, її трошки любив, але… Мені вже було сорок. Крім того, я завжди був у когось трошки закоханий і через це “трошки” так досі й не одружився.
— Значить, ваша закордонна мандрівка закінчилась? — спитала Ліда.
— Так. Перші півроку було цікаво, а потім потягло додому.
— Що ж ви тепер робитимете?
— Завтра поговорю про це з академіком Саклатвалою. Може, я ще потрібний буду на будівництві. Треба Черняка пошукати.
— Він учора теж приїхав. Я його бачила у Саклатвали.
— Як хороше, що всі з’їжджаються.
— Наче тебе зустрічати, — усміхнувся Станіслав.
— Я саме й хотів потрапили сюди під час засідань Наукової ради, бо знаю, що побачу всіх.
— Ну, мене на Раді вже не побачиш.
— Так ти напевне покидаєш Іркутськ?
— Післязавтра. Замість мене тут Ліда лишається.
— Ну, я ненадовго. Якийсь місяць, два працюватиму тут.
Я досить одверто висловив з цього приводу свою радість. Ніна Володимирівна почала жартувати, і ми непогано провели час за сніданком.
Коли вставали з-за столу, я спитав Аркадія Михайловича, чому не прийшов снідати Макаренко.
— Психологічно непоправна людина, — розвів руками професор. — Він снідає о шостій годині ранку.
— А ви знаєте цього чудака? — спитала Ніна Володимирівна. — Він же тут славиться тим, що ніколи не має часу, не визнає вихідних днів, ніхто не бачить, коли він снідає, обідає і вечеряє. Він наче автомат… Але мені точно відомо, що він читає Блока. А це ніяк не вкладається в моїй голові.
Шелемеха дивився на дружину і сміявся.
— Відкіля ж це вам відомо? — спитав професор.
— Милуйтесь, — вона показала на Станіслава, — сміється! Якось, не попередивши мене, з’явився додому аж о четвертій годині ранку. Я скрізь дзвоню, допитуюсь. У правлінні сказали, що опівночі поїхав додому. Дома ж його й духу не було. Я вже до міліції дзвонила. Аж от з’являється. Питаю, де був. “До цього автомата заходив, і там разом вірші читали”.
Станіслав сміявся.
— Ти автоматом його не лай, а признайся, що трошки закохана в нього, — підморгуючи говорив він дружині. — Це вже точно відомо.
Ніна Володимирівна трохи зашарілася, а Станіслав став сміятися ще голосніше.
— Ти ж якось приставала, — говорив він, — запроси його до нас та й запроси. А хоч і знала, що він нікуди і ні до кого не ходить.
— Звичайно, мені цікаво було побачити його у нас, — виправдувалась Ніна Володимирівна. — А що я закохана, так він, здається, всіх причарував і ні на кого не звертає уваги.
Продовжуючи жартувати, ми вийшли з ресторану. Я помітив, що Ліда, слухаючи нашу розмову, жодного разу не посміхнулась.
У вестибюлі всі затрималися, бо професор почав розповідати про таємниче зникнення Черепашкіна та ще якогось пасажира з поштового літака. Шелемеха вже зназ про це і сказав, що на трасі польоту того літака ведуться розшуки трупів, і якщо знайдуть, то, можливо, вдасться з’ясувати, в чім справа.
— А чого цей Черепашкін летів сюди? — спитала Ніна Володимирівна.
— Це був якийсь маніяк, — відповів Аркадій Михайлович. — Ви уявіть собі: вилетіти літаком навздогін за мною, щоб вручити судову оповістку.