Капітан стежив за ними. Він був збуджений більше, ніж звичайно під час такого сорту експедицій, це доводили глибокі зморшки, що раз у раз збиралися над його круглими очима.
Зображення на широкому екрані весь час змінювалося. Яскраво-червоні цятки входили уже в селище. На кілька секунд перша пара чомусь затрималася, потім рушила далі.
— Вони вже дійшли до цих людей, ви бачите, Номер Три? Інакше б вони не затримувалися. Ах, як шкода, що індикатор показує тільки розвідників! — пробурмотів Капітан.
Ось уже й друга пара розвідників наблизилася до селища. Ще через кілька хвилин — третя. А потім усі розвідники з’єдналися в одну групу…
— Це порушує інструкцію, Номер Чотири! Що там трапилося з ними? — вигукнув Капітан.
Ще мить — і одна з яскраво-червоних цяток згасла.
— Що, що таке?.. — вражено сказав Капітан.
Згасла і друга цятка. Потім третя. Офіцери мовчки перезирнулися. Це означало, що розвідники опинилися в якомусь дуже важкому становищі, вони поранені, може, це була навіть смерть когось з них.
Капітан повільно випростався. З хвилину він міркував, а потім рішуче сказав:
— Наказую: підняти вхідні трапи! Основній групі розвідників і бійців зайняти становище оборони. Механікам готуватися до зворотного старту корабля! Я побоююсь нападу, офіцери!
Він ще раз поглянув на екран. Решта цяток метушилася, кидалася навсібіч, немов шукала порятунку в безладній втечі. Капітан одвернувся від екрана, наче втративши до нього цікавість:
— Ми мусимо відлітати назад, — глухо сказав він. — Ми, Великі Молюски, мусимо відступати!.. Яка ганьба!..
Я щось ще говорив колгоспникам, здається, пояснював їм, що ці двоє — не з моєї партії, а чужі, сторонні, що вони викрали Стьопу і Петра, а самі ось ідуть під виглядом Стьопи… взагалі, все, що я казав, було безглузде, було нісенітницею, — як І все, що відбувалося. Проте колгоспники, здається, збагнули, про що я прошу їх. Мабуть, вони одразу помітили також і разючу подібність цих двох істот, і їхню дивну поведінку.
Кілька колгоспників спробували затримати їх вигуками. Але дивні істоти, озирнувшися, пришвидшили кроки, майже побігли. Очевидно, вони хотіли уникнути безпосередньої зустрічі з людьми. Двоє колгоспників хутко схопили рибальську сіть і спритно накинули її на прихідців.
Сітка щільно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висіло на ній, вдарило об скроню одного з них. З приглушеним вигуком він упав. І тут-таки відбулися ще дивніші події.
Щойно перед нами були два двійники Стьопи Лознікова. Тепер лишався тільки один. Другий, якого вдарило грузило, зразу ж таки змінився, змінився до невпізнання! В ньому не лишилося нічого людського!
Зникли руки й ноги, зникла голова, така подібна досі до Стьопиної. Він перетворився на напівпрозорий мішок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкіркою. Цей мішок ще кілька разів здригнувся — і застигнув. На тому місці, де в нього була голова, лишилася тільки пара холодних круглих очей, нерухомих очей — як у восьминога. Ці очі дивилися на нас люто, з неприхованою зненавистю… Але це тривало всього мить. Незабаром очі згасли й вкрилися сірою димкою. Дивовижна істота померла… Другий прихідець усе ще вовтузився під сіткою. Втім, я вже не дивився на нього. Мою увагу притягла поява з лісу ще двох людей… ні, не людей, я переконався в цьому відразу! З лісу, наче йдучи слідом за попередніми, рухалося ще двоє Стьоп Лознікових, таких самих, як і перші, зодягнених тільки в купальні труси… А слідом за ними йшло ще двоє, витримуючи інтервали біля десятка метрів. Я вже не дивувався, хоч це видовище здатне було вразити будь-кого. Не здивувався я й тоді, коли з лісу, в напрямі селища, почали виходити нові й нові пари прихідців, так само абсолютно схожі на Стьопу Лознікова…