Другий – якась поїбень штибу бойовика з філософським підтекстом. Цільова авдиторія – фестивалі ґендерних соплежувань. Сценарій може написати Дереш. Ну, хоч це заєбісь.
Третій – молодіжний трилер з елементами етнічної містики. Поживи тиждень на відлюдді у Карпатах, зачепивши час повного місяця – і твого щоденника вистачить на цілий серіал. Ріаліті-шоу з проплаченими вовкулаками і триразовим харчуванням.
Коли на тобі висне стільки заказух, почуваєшся кілером. А то й серійним убивцею (режисерів дисциплінують і вбивають серіали).
Як же тут не замислитися про злобне, вічне, мистецьке?
Мій власний фільм. Щось гостре, проникливе й неоднозначне. Оп'ять ПОЦ-модернізм? Судячи з того, що на нього нема ні бабла, ні часу – так. Ударимо концепцією по відсутності бюджету!
Ні, навіть не він. Хоч і світиться ця кіношка в моїй голові поодинокими наліпками-пришльопками-пришелепками. Дико драматичними час від часу. Кольори і настрій навіть сняться. Лиця мені привиджаються у тарілках супів. Саунд-треки раптом чуються у когось в гостях – у передсмертному гарчанні їхнього холодильника. В погоду і світло я врізаюся, коли їду на машині відвідати родичів.
Потім все це, весь цей треш заллється якимсь ґлем-соусом і вийде клейкий рис, що його подають на святковий стіл у Камбоджі чи Лаосі.
У мене вже, як мінімум, вимальовуються стартова і фінальна сцени. В гіпотетичного глядача забирає дух.
Мій фільм, перескочивши небезпеку рахітизму та дистрофії (пам'ятаєте ці страшні картинки у шкільких підручниках?), виросте здоровою і сильною дитиною. Зробить «потягушечки» і зі смаком поз'їдає всі можливі нагороди. Як голодний панк шарове їдло в готельному буфеті, куди він просочився, сховавшись за велетенські валізи мадами в норковій шубі і з начосом на гордій голові. І зробить він це дуже скоро.
.
Тут зі стіни, повертівши шалено кілька разів стрілками у зворотному напрямку часу, падає масивний кічовий годинник, якесь таке щастя початку 80-х. Картинка змінюється на просвітлено денну. Починається сторі типу «Как ета всьо праіза-шло або shit happens». О. А може назвати картину SHIT HAVENS? Ну добре, не буду. Хоча янгольської музики в картині мусить бути дохуя.
Що саме? Ну, яка-небудь опера. Чи ні, ліпше камерний оркестр. Він мусить аж перепонки довбати трагічністю й патосом вишуканої музики. Вона звучатиме з динаміків автомобіля. Іншого автомобіля, хоча… Щоби від вібрацій сабвуфера дамочки на найдорожчих місцях кінотеатру збилися у кремових істериках, кінчили б і повмирали на руках у роздратованих такою красою чоловіків… Ех. Ну лана, хтось тут захопився.
Але сцена музики в машині мусить бути кульмінаційною. Краса як кульмінація. У самому фіналі, чи дуже близько перед ним… За кермом сидить 60-річний сивий чоловік. Красивий і успішний. В дорогому пальті у своїй дорогій машині. Він ніколи не наймає водіїв, бо любить все робити сам. Поряд із ним – той самий ан-тоніо-бандерас, котрого збирається (збиралася? збереться?) замочити наша дівчинка. За ним на задньому сидінні – сумний юнак років двадцяти шести. Його очі блакитні, а волосся пухнасте й біле. Він пронизливо зирить за вікно, намагаючись не думати про свій смуток і того, хто ліворуч. А ліворуч від нього – та сама наша дівчинка. Вона не зв'язана і рот у неї не заклеєний, але зрозуміло, що тікати їй однаково немає сенсу. Вона приречена. Ця трійця везе її туди, звідки їй ніколи вже не повернутися. І робити це, судячи з усього (а з чого – з усього? З нашивки «маніяк-ветеран» на лацкані пальта?), вони будуть ввічливо, болюче і довго…