— Ти знаєш, Сейро, я дуже багато думаю про тебе. — Тон його був начебто недбалий, але тільки начебто, її серце на мить завмерло, а тоді забилося часто-часто.
— Справді?
— Мені здається, той Ден чимось скривдив тебе, так?
— Я й сама не знаю, що він зі мною зробив, — щиро призналася Сейра.
У спалахах жовтої мигавки за квартал позад них їхні тіні то виникали, то зникали на цементованому тротуарі під ногами.
Джонні, як видно, обмірковував її слова.
— Я не стану тебе кривдити, — промовив він зрештою.
— Так, я знаю. Але, Джонні… дай мені час…
— Еге ж, — зітхнув він. — Час… Ну що ж, час ми маємо.
Вони звернули за ріг, і Джонні відчинив їй дверцята машини. Тоді перейшов на другий бік і сів за кермо.
— Тобі не холодно?
— Та ні, — відказала вона. — Вечір же он який теплий.
— Справді теплий, — погодився він і від’їхав від бровки тротуару.
А Сейра повернулася думкою до тієї дурної маски. Половина обличчя — Джекіл, з голубим оком Джонні в порожній, здивовано розширеній докторовій очниці («Слухайте, я вчора винайшов новий коктейль, але його навряд чи подаватимуть у барах»), і з тією половиною все гаразд, бо під нею видно частку самого Джонні. То друга половина, Хайдова, так безглуздо налякала її, бо око там приплющене і за тією щілинкою може ховатися хтось інший. Хто завгодно. От хоч би й Ден.
Та на той час, як вони приїхали на ярмарок в Есті, де на головній алеї мигтіли в темряві голі лампочки й ходили вгору-вниз довжелезні неонові шпиці чортового колеса, Сейра вже забула про маску. Вона була із Джонні, і їх чекав приємний вечір.
, — він лине з гучномовців, розвішаних навколо великого тенту, під яким наставлено ряди довгих столів та складаних стільців з місцевого похоронного салону. Рок-н-рол змагається в гучності з ревінням механічного органа. Без угаву лунає крик зазивал: два постріли за п’ятак, і ви можете здобути цього набитого тирсою собачку для вашого дитинчати; гей, ви там, став, аж поки виграєш… Нічого не змінюється. І ти знов почуваєш себе дитиною і залюбки даси витягти з тебе все і до останнього цента.
— Осьде! — спинила вона Джонні. — Круговерть!
— Та вже ж, — заспокійливо мовив той.
Він подав жінці в касовій будці паперовий долар, і вона, майже не підвівши погляду від журналу «Фото-плей», викинула йому два червоні квитки й дві десятицентові монети.
— Як розуміти твоє «та вже ж»? Чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?
Джонні знизав плечима. Вираз його обличчя був цілком невинний.
— Важить не те, що ти сказав, Джоне Сміт. А те, як ти це сказав.
Круговерть зупинилася. Люди сходили з неї і вервечкою сунули повз них — здебільшого юнаки в цупких вовняних сорочках військового зразка чи в розстебнутих теплих куртках. Джонні повів Сейру на дерев’яний поміст і віддав квитки доглядачеві, що мав такий знуджений вигляд, наче йому остогидло все на світі.
— Нічого особливого, — сказав Джонні, коли доглядач посадив їх в одну з невеличких круглих шкаралупок і закріпив запобіжну перекладку. — Просто ці кабінки рухаються кожна по своєму замкнутому колу, чи не так?
— Так.
— А ці менші кола укладено на великому кружалі, яке теж обертається, чи не так?
— Так.
— Ну от, а коли вся ця штука набирає повного розгону, кабінки, де ми сидимо, рухаються по своїх колах і часом розвивають швидкість, не набагато меншу від тієї, з якою астронавти злітають з мису Кеннеді. І я знав одного хлопця… — Джонні з поважним виглядом нахилився до неї.
— Еге ж, зараз видаси ще одну з твоїх небилиць, — мовила Сейра трохи розгублено.