Я довго стояв, завмерши на одному місці. Не міг ворухнутися — руки й ноги ніби спаралізувало. Здавалося, наче мене затягли у морську безодню. Густий морок тиснув з усіх боків. А глибока тиша розривала барабанні перетинки. Спочатку я намагався звикати до темряви. Та дарма. Вона виявилася не такою половинчастою, щоб з часом очі могли до неї призвичаїтися. Темрява була непроглядною. Схожа на полотно, кілька разів суцільно, без жодної прогалини, замазане чорною фарбою. Я машинально обшукав кишені. У правій виявив гаманець і ключі від власної квартири. У лівій — пластмасову карточку-ключ від номера, хусточку до носа й дрібні гроші. Речі, зовсім тепер не потрібні. Уперше в житті я пошкодував, що кинув курити. Якби не кинув — напевне, знайшов би в кишенях сірники або запальничку. Однак тепер уже пізно шкодувати. Я вийняв руку з кишені й простягнув туди, де могла бути стіна. Наткнувся на вертикальну поверхню. Отже, стіна була на місці. Гладка й холодна. Надто холодна для готелю «Дельфін». Його стіни не такі холодні. Бо в ньому кондиціонери цілодобово підтримують помірну температуру. «Заспокойся і холоднокровно подумай», — наказав я сам собі.
«Та годі!» — зупинив я себе. Чи варто забивати собі голову такими нісенітницями? Але все-таки про щось доводиться думати. Про будь-що. Хочеться заповнити чимось порожнечу в голові. Щоб витіснити страх, який заповзає в неї.
Майкл Джексон витанцьовує «Біллі Джін» навколо вогнища з тамбурином у руках. Так, що навіть верблюди в захваті заслухалися.
У голові — якась плутанина.
У голові — якась плутанина.
Мої думки злегка відлунюють у темряві. Думки відлунюють.
Я ще раз глибоко дихнув — і вигнав з голови безглузді видива. Доки можна з цим миритися? Час переходити до дій. Так чи ні? Хіба не для цього я сюди прибув?
Я набрався відваги й наосліп повільно, крок за кроком, пішов коридором праворуч. Однак ноги не дуже слухалися. Наче не свої. Порушився зв’язок між ногами та нервовою системою. Я намагаюся йти, а ноги ледве переступають. Я в полоні суцільного, як вода, мороку, що простягається від краю й до краю. Аж до самого центра Землі. Крок за кроком я просуваюся до нього. А коли дійду туди, на поверхню Землі вже не зможу повернутися… «Думай про щось інше, — наказую я собі. — Інакше страх швидко заволодіє тобою». Ну що ж, подумаю над продовженням сценарію. То на чому я зупинився? Ага, на появі Чоловіка-Вівці. Однак сцена у пустелі поки що закінчиться, а на екрані з’явиться палац фараона. Розкішний палац, в якому зібрано всі скарби Африки. В очікуванні наказу стоять нубійські раби. В центрі зали — фараон. Лунає музика, схожа на мелодію Міклоша Рожі. Очевидно, фараон чимось роздратований. «Щось у Єгипті прогнило, — думає він. — Щось не те відбувається і в цьому палаці. Я виразно це відчуваю. Треба навести порядок…»