Ага, підтвердив Льоха. Толчьок він саме те місце, де народжуються плани світового панування, ну або на крайняк, як позбутися вранці від тьоли в протигазі?!
І як? Вигнав? було цікаво і мені.
Ну з нами сидів, веселий такий, напевно вигнав
Або втік, висунув версію Жека.
Або втік, цього разу ледь не впав від сміху Льоха. Мабуть такого повороту подій він якось не очікував. Версію не розглядав.
Наш сміх лунав серед руїн колись гучної човнової станції. Праворуч розсипалася металева конструкція, ще не розпиляна на металобрухт не прийшов час. Зліва лежало кілька човнів, що вже ні коли не вийдуть на воду все більш-менш тримається на плаву давно розтягнули жителі сусідніх приватних будинків.
Приватні будинки дивилися на нас своїми садами, які переходили в занедбані плодові дерева човнової станції, а далекий і такий близький порослий травою берег приносив вологу і свіжість нашим тілам і розуму.
Ну, за нас! підняв тост Льоха і ми цокнулися пластиком про пластик. Дзвону кришталю не відбулося, але нас це не дуже цікавило. Рідина потрапила в рот, обпекла спочатку все там, задушила своїми випарами і полилася вогненним потоком вниз, усякий раз борючись з рефлекторними проявами організму виштовхнути всю цю гидоту назад, геть Хвилинна боротьба з перекошеними обличчями, уткнутими носами в рукави і шаленим бажанням перемогти закінчилася, природно, нашою перемогою.
Фух видихнув Жека і тут же напав на наш скарб зелені яблучка. Ох повторив він і проковтнув цілком відразу декілька.
Нам залиш, прогундосив своїм голосом бум-боксера Льоха. Нам залиш.
Чьо? не зрозумів Жека. Я нічого не жер, він налягав на яблучка. Цілий день на городі і нічого не жер, уминав він яблучка.
Ти тільки на яблучка не налягай, розливав по другій Льоха з банки буру рідину. А то буде як
***
Наступного ранку мене розбудив дзвінок. У двері, природно. Глянувши на годинник і яскраве світло сонця, важко зв'язавши між собою дев'яту ранку, дзвінок і це невблаганний сонце, я поплентався до дверей.
Навіщо ви мене відпинали? задав мені тут же питання Жека, що стояв на моєму порозі. Для повноти й чистоти картини варто було б пару слів замінити на початково вимовлені Жекою, але вони не вміщаються в розуміння правил пристойності і відносяться до матерно-неформального лексикону тяжкого ступіню вживаності.
Не зрозумів? здивувався я.
Мене вранці знайшла сеструх, робив круглими очі Жека. На лавці. Знайшла, запал його згасав. Вся порвана сорочка, спина в крові, еб..ло розбите. На асфальті кров.
«Он як!» округлив тепер очі і я. Я був упевнений зовсім в іншому.
Ми тебе з Льохою відвели додому пояснював я.
Я був на лавочці біля під'їзду пояснював мені Жека. Сорочка подерта, перед лавочкою кровьяра, ось така калюжа, ніс ось, він показав свій ніс.
Ми тебе відвели додому, відкрили тобі двері, потім стояли на вулиці, дивилися на вікна, пояснював я Жеці. У тебе спалахнув на кухні світло
Та я прокинувся на лавочці
Ну вже не знаю, розвів руками я. А ти взагалі хоч що-то памятаєш?
Виявилося, ні, не пам'ятає! Взагалі, після човнової станції з Жекою, а точніше з його пам'яттю, стався колапс. І це, одночасно, булоі весело, і сумно.
Херово, видихнув я і ледве не розсміявся, тому що, напевно, саме веселе, що може бути, це вранці згадувати і розповідати перепившимся друганам, що з ними минулої ночі сталося та що вони там начудили.
П'ять хвилин. Заходь. І пішли до Льохи, запропонував я.
Наху ся? зустрів Жеку замість привітання Льоха і тут же розсміявся дзвінким сміхом. Нажрався? Яблучками закушував знову? не вгамовувався він. Жека втратив увесь свій запал, бажання з'ясовувати стосунки, втративши під ногами не тільки ґрунт, але й рештки самовпевненості.
А що там? поцікавився він.
А те, що ти нажрався і зіпсував нам свято! сміявся Льоха. Ну не так щоб зовсім, але в тому сенсі, що ми очікували то да.
Зіпсував Жека свято? Ну, це спірно Те, що пішов він не по тому плану, який ми припускали і на який розраховували це так. Але ось зіпсував напевно, ні! Адже Жека доставив нам не тільки масу клопоту, але і можливість, виконуючи ці клопоти, від душі пореготати (саме поржати, а не посміятися і так, не посміхнутися, а саме поржати!) над ситуацією і тілом, що не бажала спочатку прокидатися під деревом, а потім впиралося своєму транспортування додому до останнього.
І тут Льоху понесло:
А пам'ятаєш як яблучками закушував і у мене банку з останньої «дозою» відбирав?
Не мотав головою втрачений Жека.
А як впав з човна, пам'ятаєш?
Теж не пам'ятав.
А як: «Я знаю короткий шлях! Тут недалеко!»? Пам'ятаєш?
Жека і це не пам'ятав, зате ми чудово пам'ятаємо, коли при виході з човнової станції не повернули направо, як нам слід було б, а, піддавшись умовляням вже хитаючогося Жеки, пішли вліво, вниз, до того місця, що Жека знав як короткий шлях. Шлях, дійсно, виявився коротким, але, якщо зізнатися, то шляхом або навіть стежкою це назвати було складно. Чи не прямовисна гора з крейдових відкладів, що не мала навіть рослинності ось і весь короткий шляху, по якому ми й тверезі ледь піднялися б, а от з підхмеленим Жекою довелося і того гірше. Жека усякий раз норовив впасти і покотитися вниз, тому Льоха тягнув того за руки вгору, я штовхав руками у дупу. Жека ж особливо не сприяв у наших діях, голосно матюкаючись ще міг перебирати ногами, час від часу намагаючись ногою дістати Льоху або штовхнути мене.
А як ми потім крейду на колонці відмивали? Всі йдуть чисті, охайні і тільки три дауна під колонкою на центральній вулиці миються?! Пам'ятаєш?
І правда, сходження на крейдяну гору, до слова, на яких стоїть наше місто і які тягнуться від самого Бєлгорода до верхів'їв Донбасу, ми прийшли хоч і переможцями, але зазнавши значних втрат при тому. Падіння і невгамовний темперамент Жеки привів наш зовнішній вигляд у плачевний стан і тому потребув деякого оновлення. Білі коліна, взуття з нальотом крейди і штанини, що підлягали негайному пранню, були піддані нещадній мийці під першою ж колонкою. Матюкаючись, лаючись і попутно радіючи, ми всі втрьох стовпилися біля брижущої струями колонки і як могли влаштували помивку. Жека, природно, тут же напився води прямо припавши до іржавої труби, а потім вимовив щось нечленороздільне та рвонув «за пригодами». Зловили, вмили, образумили і мокрі, збентежені своїм виглядом, але не компанією, все ж продовжили свій шлях у бік Міського парку.
Жека тримався молодцем. Не здавався. І нам навіть здалося, що трохи протверезів. Здавалося, рівно до того моменту, як
А пам'ятаєш як прямо на вході в парк, наеб..ся і впав? Пам'ятаєш? Прямо під ноги патрулю? Пам'ятаєш?
Жека, природно, не пам'ятав. Не пам'ятав і як угледівши стовпи вхідних воріт в парк вирвався з наших чіпких рук, пробіг всього два кроки і розтягнувся точно між цих самих стовпів, прямо до ніг патруля, що там стояв.
«Пипейць!» подумали ми і не сумнівалися, що Але патрулю, схоже, і зовсім було похрін, вони лише подивилися на розпластане тіло, щось між собою перекинулися і відвернулися.
«Піднімайся!» сичав на вухо Жекі Льоха.
«Вставай!» боязко дивлячись на людей у формі шепотів і я.
А могли б у мавпятнику прокинутися! продовжував Льоха. Ти ж на них «мукора грьобані, хулі тут на дорозі встали?!» погнав.
Що, правда? здивувався Жека і тут же розсміявся на все горло. Що, ось так і сказав? Мусора грьобані?! він розумів, що міг, швидше за все, так і було, від чого йому ставало лише веселіше. Мусора грьобані??
Тобі залишалося тільки чоботи їм обблевати і взагалі вечір вдався б! пояснив Льоха, згадуючи, як лише відтягнув убік Жеку, той видав і яблучка, і рідину, і шлунковий сік прямо посеред алеї.
Жеку ми рятували швидко та оперативно, як тільки могли. Залишене за спиною смердюча калюжу і здивовані погляди добропорядних співгромадян, ми поспішали забратися геть у темряву давно необрізаних дерев. Міліція нас хоч і бентежила, але, по суті, вони були товаришами продажними і за невелику мзду як-то ми з ними домовилися б. Більше нас лякали козаки пацани, пішли «в служіння» не за матеріальні блага, а заради ідеї принаймні, так це декларувалося. І ідея у кожного біла своя, звісно. І замістили собою таку собі «добровільну дружину» за рознарядкою, що пішла у минуло разом із совком. Хлопці в кожному бачили потенційного порушника, вели себе зухвало і тому часто напрошувалися. Але не в нашому випадку, тому що ми зараз нічого суттєвого їх тріаді виставити не могли, хіба що розчавити їх усіх трьох неспішно падаючим тілом Жеки. «Сюди!» прохрипів Льоха і поволік у темряву Жеку.