Приблизно в цей же час, а то і пізніше, коли йшла шпанка і черешня, страшенно страждали сади і дерева в приватному секторі. Тому не було нічого дивного ні у вмінні лазити по парканах і деревах не тільки Льохи, але і нас, ні в тому, що це дерево являло собою експонат численного насильства над собою.
Піднявшись на яблуньку, ми усвідомили, що бували у неї не першими і нам залишилося зовсім небагато. Ну, з десятка три дрібних, не сформованих, зелених і моторошно кислих яблук, що тут же стали поповнювати собою наші кишені і пазухи.
А ну я вам зараз! раптом пролунало кілька осторонь і тут же змусило нас змінити повільні руху крадькома на більш відверті. На нас мчав дідусь і помахував чимось у руці.
«Лопата!» промайнуло у мене в голові.
У нього рушницю, е! прокричав Жека і тут же опинився на землі.
«Рушниця?» промайнуло у мене в голові і чомусь зараз же захотілося дізнатися, чим воно заряджена дробом або сіллю. Хоча, чесно кажучи, ні те, ні інше як-то покуштувати не хотілося.
Валимо! проволав Льоха і підстрибнув на гілці так, що та дала крен, потім затріщали і разом з Льохою звалилася вниз. Шлях відступу верхом для нас виявився відрізаним це була та сама гілка, що Але роздумувати було ніколи. Стрибнувши ледь не на голову Льохи, відкотившись з ним в сторону, ми тут же схопилися і побігли. Леха летів перший і я вже ні як не очікував від нього такої прудкості.
Нахрен! закричав він і з цим криком виніс на той самий хрін секцію прогнилого паркану. Паркан упав в пил та бруд і відкрив нам шлях до відступу. Не до втечі. Ні! До відступу, так як ми були героями і хлопцями хоч куди, яка вже тут втеча відступ і зміна диспозиції.
А ось я вам зараз! розсердився дід і, мабуть скинув рушницю.
Лягай! проорав Жека, що біг останнім, і тутож наздогнавши нас, повалив додолу.
Не знаю, чи стріляв старий чи ні, за шумом падіння в пил я як-то того не розчув, але Жека стверджував, що постріл був. Льоха знову паплюжив Жеку на чому світ стоїть, але останній все так само дивувався: «Чого це він? Я всіх врятував!»
Як-то убравшись подалі від старого, зламаною яблуні і понівеченого паркану, ми вийшли на старовинний спуск, що б йому бути неладним, і проклинаючи все на світі, взяли зобов'язання на сходження по цієї мощеної прямовисній скелі, розмитій дощами, розбитій часом і частково розкраденої на бутовий камінь і зарослої чи не віковими деревами з обох сторін. Що не кажи історичний центр міста, однак. Правда, нам від цієї історії було якось не дуже
І як-то зазнавши позбавлення сходження по цьому узвозу (і чого його називають узвозом, коли це натуральний підйом?!) ми тут же перенеслися зовсім в іншу епоху «місцевий палац лордів», ні дати, ні взяти совкове адмінбудівля з площею, пам'ятником вождю і любителю дітей, як стверджується, всього того, що так нещодавно нами було відкинуто і що всім нам вже набило таку оскому, що навіть Жека скривився, проходячи повз хирлявих трояндочок на клумбах, по порослим травою в стиках кладки бетонних квадратів площі.
Минулої зими йому на груди табличку повісили куплю рублі! повторив вкотре історію Жека. Ми з Льохою посміхнулися, згадуючи аматорські фото цього плаката, зроблені мною з нагоди. Плакат, кажуть, провисів чи не з тиждень, з благанням дивлячись у вікна міськвиконкому у якого, мабуть, не було не тільки рублів, але і купонів, а потім і гривень.
Так, було діло вимовив я, кидаючи погляд на недобудований будинок піонерів, панораму Цукрозаводу, пост пожежних під блакитними ялинками відразу за пам'ятником вождю світового пролетаріату, і цілячись у той самий спуск, що переростав у крейдяну дорогу вздовж річки з невеликими будиночками вздовж, згорілим магазином класу сільмаг, і частими відгалуженнями стежок і доріжок у бік річки. Ось так спочатку сходження, потім спуск. Нам, по ходу, пора було давати медалі за альпінізм, чи що там у них за таке дають. Інша справа, якби ми пішли за «старим» маршрутом через центр. Але тоді не було б яблучок, та й там, у центрі, біля самої церкви, якийсь на всю голову стукнутий проектант звів під неймовірними кутами відразу кілька доріг та вулиць, не давши можливості пішоходам знайти спосіб їх відносно безпечно долати.
Тут! вказав я на пожухлі кущ не те шипшини, не то вовчих ягід, що жався до самого узбіччя крейдяної дороги. Такий же припорошений білої пилом, як і все навколо.
Де? не зрозумів Жека.
Тут! повторив я і поліз за кущ.
Хто б міг подумати, що саме тут, в цій чахлим травичці а яка могла вирости на ґрунті з крейди? за кущем, який пора б було давно і викорчувати, де щогодини проходила, мабуть, не один десяток пар ніг, ховається найбільше диво з див півлітрова банку самогону, загорнута в старенький місцями порваний пакетик.
Ось! я вийняв банку і настрій у хлопців одразу ж поліпшилося. Жека загорівся, а Льохіни палаючі очі не могли дочекатися, коли ж?
На станцію! уже наполягав Жека, маючи на увазі, природно, човнову
***
Вєтал розповідав, розливав з баночки по пластикових стаканчиках Льоха стаканчики знайшлися в кишені у Жеки, зім'яті, понівечені, але поки що ще такі що не текли. Під час гри в карти розповідав, рідина лилась рівним струменем, вдаряючись об дно стаканчиків, злегка навіть пенячись від великої кількості домішок, наповнюючи наші ємності. Він днями тьолу притягнув додому. Стрьомну, що його життя! не відривав погляд від рідини Льоха. Правда що вона стрьомна він зрозумів тільки вранці, коли проспався. А то був п'яний, що, каже, та дівка сама до його будинку і дотягла. Він там у ліфта впав, по сходах повз, ми всі представляли з яким завзяттям і натхненням все це розповідав Вєтал і нам вже ставало смішно. Вона затягла його, значить дамою, і дала Жека ледь з прогнилого борту розваленої човна не звалився вниз, заливаючись сміхом.
Затягла і дала! реготав він.
Ну так! сміявся стримано і Льоха. Він завжди був більш менш стриманим в прояві своїх емоцій, що ні скільки не применшувало всі інші його достоїнства. Затягла, поклала, роздягла і дала, пояснював він. Так говорить великий бабій Вєтал! тут і я пирснув, представивши як про це розповідав сам Віталя.
І що? простягнув руку до склянки Жека.
А вранці прокинувся, протер очі, котів з рота вигнав
Яких котів? не зрозумів Жеку.
Тих, що йому туди всю ніч гадили, пояснив Льоха. Подивився на тьолу і «ну її нахрен»! Каже, що спочатку ховався від неї, як від прокаженої, а потім стусанами виганяв з дому. Типу, погуляли, потрахалися, пора і честь знати.
Ми ржали. Не просто сміялися, а ржали, ледь не розхлюпуючи дорогоцінну рідину своїх склянок.
Невже така страшна, що навіть Вэтал?.. не закінчив я, здригаючись від історії і манери їх переказувати Льохою.
Ну так, з легкою посмішкою, що означала в нього крайню ступінь веселощів, продовжував Льоха. Віталя говорив, що спочатку подумав, мовляв, тьола протигаз одягла. Ні волоска, ні зморшки все гладке і без волосся. Навіть там! він вказав вниз. Навіть там нічого.
А вії, брови? цікавився подробицями Жека.
Кажу ж протигаз! пояснював Леха. Ні вій, ні брів взагалі ні волосини! Ветал, напевно, як побачив її, так одразу протверезів. А потім раптом почав нишпорити в пошуках презика. Використаного
А ет навіщо? рідина явно опаляла руку Жеку і той поспішав її швидше вжити, але історія теж його не відпускала.
Це зрозуміло, сміявся Леха. Тіла стрьомна, сама все зробила, а потім прийде і пред'явить, мовляв, дитя твоє, давай якось вирішувати, влаштовувати наші відносини і все таке.
Знайшов?
Що знайшов?
Презик?
Так начебто знайшов, знизав плечима Леха. Знайшов, і сховався у туалеті розробляти план порятунку на унітазі.
План порятунку на унітазі, Жека вибухнув сміхом і знову ледь не звалився вниз, з борту роздовбаній гнилий човни.