І ось ми, вискочивши на Харківську, заклавши крутий віраж і ледь не пішовши в бетонний каркас зупинки, вискакуємо не те щоб на пряму. Швидше ні, на довгу і небезпечну дугу довжиною в кілометр, що спускається на кілька сотень метрів вниз, до центру міста. І це та сама дуга, за якою неспішно повзуть вгору фури і рейсові автобуси, а вниз, намагаючись не роструситися і не перекинутися під силами інерції, рухаються ті ж фури і авто, але вже в зворотному напрямку. Але нам щастить. На дорозі зустрічаються лише окремі легковика. Не більше. А більше ми бачити не можемо дуга довга і досить крута, щоб більше сотні метрів не дозволити бачить наперед те, що відбувається далі, за поворотом.
«Та про що я думав, коли сідав на мотоцикл до нього?» пролетіла в мене думка, але робити було зовсім нічого. «Восход» ось ось повинен був або завалитися і піти юзом, або від нього щось повинно було обов'язково відвалитися і він, так само, знову зобов'язаний був піти тим же юзом вниз, затягуючи за собою і нас. Іншого я не бачив. І не відчував. Але тільки до тих пір, поки Вєтал раптом заволав на все горло: «Привіт!», віддав вгору руки у формі вітання продовжуючи рух на мотоциклі, провертаючись всім тілом навколо своєї осі, зберігаючи візуальний контакт з об'єктом свого привітання.
«Ой, бл» тільки і зміг сформулювати я, боячись не просто подивитися в бік, але навіть ворухнутися на мотоциклі, що мчав вниз по дузі, та загрожував в будь-який момент розвалитися, позбавлений всякого адекватного управління.
А дуга дороги, між тим, лише ставала крутішою. Руки Вєтал так і не опускав, продовжуючи радіти зустрічі, в поворот ж ми входили виключно завдяки тому, що Вєталу вдалося завалити тілом мотоцикл в сторону і той, мабуть сам, або підкоряючись його наказам, особисто вибрав правильний кут нахилу, рульова взяла потрібний кут і ми летіли вниз рівно по тій же траєкторії, де повинні були б підніматися фури. І, думаю, нам більше щастило, ніж фурам, що могли бі тут підійматися, хоча б тому, що останніх у нас на шляху не виявилося. На наше щастя, природно.
Це було лише спуск завершився, і мотоцикл заглох, кинувся розповідати Вєтал про когось, кого він знав і хто був йому дуже цікавою. Вона живе бурхливо й емоційно він продовжував свою розповідь, стягуючи «Восход» з проїжджої частини в самому низу Харківської. У неї мати щось там було з матір'ю, родоками і іншими аспектами, що породили у дівчинки комплекси неповноцінності і низької самооцінки обтяженими гарними грудьми, непоганими ногами і розвиненим інстинктом продовження роду. Принаймні, все саме так і описував Вєтал, використовуючи дещо інші ідіоматичні звороти і більш відверті подробиці.
А моцик тим часом здох. Здох від слова «нахрен!» Завершивши свій біг по дузі перекрученою вулицєю під назвою Харківська, витягши цей спуск з останніх сил, на останніх метрах він просто наказав довго жити і реанімації, схоже, не підлягав. Скільки б ми про те його не благали і не билися над цією проблемою, він прикидався трупом і ознак дихання або серцебіїния не подавав, лише пріскаючи форсункою, витрачаючи настільки цінне паливо.
Доведеться штовхати, резюмував Вєтал і відразу ж схопився за кермо. Підключився і я.
Якось з горем навпіл ми заштовхнули його наверх «Восход», в душі матюкаючись і шукаючи винних. Але коли моцик уже був нагорі, він раптом, немов знущаючись над нами, сам собою завівся. Двигун сіпнувся, заскрипів, заскиглив і раптом ожив. Сам! Заходив поршень, повалив дим, зрадів Вєтал.
Поїхали! ляснув він по сидінню. Зараз ми до неї завалимся! він явно говорив про ту ж саму, кому махав руками, заради якої ми ледь не влетіли в стовп, не вилітали або не зустрілися з підіймаючою фурою. Про ту, про яку він тріщав протягом усього години, поки ми штовхали вгору його мотоцикл. І ось «Та ну нахрен!» ледь не заперечив я йому, але все ж знайшов в собі сили відмовитися у більш коректній формі.
Вєтал не засмутився. Не зніяковів. Не здивувався. Лише потиснув мені руку на прощання і задимів на «Восході» по дворах, дитячими майданчиками, повз розгромлених гірок і гойдалок, під яблунями і плакучими вербами, прямо до тієї, що
4. І знову Жека
Блін, там Пачика замели, прилетів до нас Леха на прізвисько Хомич.
Як замели? не зрозуміли ми. Хто? За що? принишклий і втомлений від неробства і одноманітності столик раптом пожвавився. Чьо та як?
Так він нах ся, Леха таким чином висловлював крайню ступінь алкогольного сп'яніння, після якої Жеку завжди тягнуло на подвиги. Нажрався в свиню, приходить до мене і каже: «Ходімо зі мною, подивишся, щоб все було пучком!» Я дивлюся пацану труба, зараз щось буде, збираюся і гайда за ним. По дорозі прихопили Дроню
І чьо? не вгамовувалися ми.
Замели Пацюка! емоційно розводив руками злегка пухловатий Льоха. Нахрен замели.
Так чьо він то зробив? Ти не тягни, розповідай.
І тут Льоха повів свою історію.
Варто відзначити, що Женька в нашій компанії був наймолодшим за віком, але не останнім по зросту. Вимахав щось там під сто вісімдесят п'ять, а то й під всі сто дев'яносто, фігуру він мав середню, час від часу піддавався на умовляння Віталі і починав качатися залізом, але після кожного заняття обов'язково слідувала сигарета, потім пляшка пива, а потім і зовсім тренування закінчувалися. Жека ось-ось як закінчив школу і то вже пішов кудись, мається на увазі технікум чи то ПТУ, чи то тільки збирався ми не особливо цікавилися. Це був мій друг дитинства, і коли я остаточно перебрався в цю компанію, до нас пішов і Жека.
Скільки я його пам'ятав, з ним завжди щось траплялося. Не зі зла і не спеціально, але жарти або пустощів заради, він вічно влітав в історії. Бив у машин дзеркала, демонструючи навички східних єдиноборств, а потім тиждень ходив з викруткою, приміряючись з якої б машини згвинтити те саме дзеркало, щоб віддати його господареві понівеченої машини. Господар не був в курсі, але дав Жеці тиждень, щоб той як-то особисто вирішив питання, інакше все стане відомо Жекіному батькові і ремінь тоді здасться для Женьки самим солодким варіантом вирішення питання. Тоді згвинтити нічого не вдалося, підключили батька і як-то все вирішилося, але Жека в черговий раз запам'ятав, що до чого. Але не надовго. Трохи перебравши, він знову заліз у якусь історію і там вже фігурував дільничний.
І таких випадків за його нетривале життя було безліч. І все по наростаючій, тому коли Льоха прибіг і повідомив прецікаві новину, ми ні скільки не засумнівалися в його словах.
А справа, зі слів Льохи Хомича, була приблизно така:
Вилазь! грюкав у Льохіни двері Жека. Справа є!! не вгамовувався він. У Льохи дзвінок давно згорів, чоловіком в сім'ї був тільки він та йому, власне, крім магнітофона, коробки касет і пари ще якихось технічних штучок, все інше було пофіг. Так що дзвінок жив своїм життям точніше, віджив таке, а Льоха своїм.
Ти що, ох..в? відкрив двері Льоха і ледве втримав тіло, що почало вже падати. А якщо б матушка чи бабуля дома були? Вони б мені потім всю голову засрали! прямолінійно змалював ситуацію він. Але Жеці, схоже, було вже все «однозначно на будь-яку основу дробі».
Вилазь! вимовив вже тихіше він. Справа є. Развлєкуха, я тобі кажу
Казати Жеці було складно, але те, що він щось задумав і це щось сумнівно тхнуло, Льохі стало ясно відразу ж. І трохи поміркувавши, він натягнув свої краси, переодягнув футболку з білої домашньої, на синю прогулянкову, і пішов за Жекою, якого турляло гравітацією і обертанням Землі з боку в бік.
Пацани, курнути не знайдеться? прибився до них Дроня. Пацан він був чудовий, просто відмінний, якщо б ще не настільки гарячим і безрозсудним, так йому і ціни б не було. Пихнути треба б пояснив він.