Дівки верещали, одна навіть злетіла з ногами на верстат і всіх дивувала своїми голими колінами, танцем невпевненою у своїх силах стриптизерки під крики схвалення. Правда схвалення чого тут виникає складність трактування.
Друга гостя не поспішала сповзати з Жеки, схоже, промацуючи не тільки те, що було заховано у нього в штанях, але і його кишені, час від часу такі туди забираючись. Жека відключився і його закинута голова давно вже видавала посапуючі звуки. Я хотів було від усього цього дистанціюватися і навіть забратися звідси знаю чим все це закінчиться, мавпятником але, на жаль, прохід був перекритий двома тілами що міталися, які вже не в першій ось так в зчепленні весело місили одне одного
***
Так я його крутив кричав Віталік, потираючи рукавом розбитий ніс, кидаючи фрази у бік воріт, що захлопнулися за нашими спинами.
Природно нас виперли. Виперли з гаражу.
Невідомо, чим би все це закінчилося, хоча, швидше за все, всі б весело посміялися, як то бувало раніше. І випили б, напевно. Але в справу втрутилися ті самі сторонні дівки, яким все це порядком набридло, з нас їм користі було вже не багато п'яні та й без грошенят, схоже, напружили ми їх, так що вони взяли та й виставили нас з гаражу, слідом вручивши нам в руки і Вєтала. Вєтал ще довго духарився, викрикував погрози і прокляття, які, розповідав він, фінти сексуального характеру проробляв і зробить ще з Льоліком, але чим далі ми йшли від гаражів, наближаючись до місць наших дислокацій, тим тихіше ставали ці крики, та й сам Вєтал все більш зникав. Погода охолодила його, кінець травня, не типовий для Сходу України кінець травня, вивітрював дурь з наших голів. Тут же захотілося по домівках. Не розуміючи всієї пишноти свого дня народження Жека крутив головою і щось вигукував, нам доводилося стримувати пориви Вєтала повернутися і накидати всім, кого знайде в гаражі, тягти Жеку, що всяк раз спотикався, і дивитися самим під ноги, щоб не впасти у високу суху торішню траву або купу сміття, а зверху, серед листя плакучих верб падали нам на голови дрібні сніжинки. Дрібні і ледь помітні, але наполегливі і невблаганні у своєму косому падінні на наші розпалені обличчя і непокриті голови. Травень, однак, сука
3. Віталік
Сонце розігнало перші ознаки дощу, червень лише вступав в права, і ми ось-ось погрожували вибратися з незвичних для цієї пори року курток-вітровок. Я вибрався на вулицю і, пройшовши пару дворів, здійснюючи безцільну прогулянку, і тут вже зіткнувся з Віталіком.
Віталік був однією з тих колоритних особистостей, про яку варто лише заговорити, як будь-хто на районі відразу ж розумів, про кого йде мова. Був він невисоким на зріст, надзвичайно активним, любив жіноче товариство і, як над ним періодично жартували: «рідкісна дівчина у нас на районі віком від п'ятнадцяти років не знає Віталіка». Так вже склалося, що був він всього на рік старшим за мене, але от свої амурні історії складав з дівчатами набагато молодшими за себе, називав їх напівжартома малолітніми або «мокрицями» і всяк раз западав на якусь з них всією головою. При цьому він стверджував, що виключно його весела та шухерна вдача привертає до нього жіночу увагу, і вони самі виявляють до нього непідробний інтерес. Коли ж питання вставало «замутити» з більш старшою особою, приблизно його віку, то тут траплялися оказії. Принаймні він сам того не приховував.
Виходець Віталік був з Полтавщини, із специфічною говіркою, прихильником національної ідеї і час від часу зітхав, що, ось, мовляв, вважав, що знайти себе і своє покликання міг би хіба що десь в окопах, а так життя нудне й безцільне. «Але Росія точить зуб і тому потрібно бути завжди у всеозброєнні!» завершував будь-яку свою подібну промову він. Романтика танкових боїв і великих походів минулого вабила його. При цьому він читав праці основоположників нацизму, комунізму та інших сумнівних діячів минулого, думаю, не намагаючись проникнути в глибинний зміст їх праць. Це було, так би мовити, у його розумінні правильно чи просто модно. Але не більше. Вдача у Ветала була легкою. Він був так само легким на підйом, як і на бажання помахатися. Але частіше все обходилося без цього, і його веселий характер створював той колорит у будь-якій компанії, навколо якого і будувалося все веселе спілкування.
Але часом темперамент у Вєтала брав гору і тоді він, не дивлячись по сторонах і не оцінюючи критично ситуації, кидався в різні авантюри, які погрожували йому великими неприємностями, але все якось все ж обходилося. Через п'ятнадцять років, коли доля мене знову занесла в ті краї, я абсолютно випадково зустрів Вєтала. Очі його горіли, погляд блукав по сторонах, алкоголь проступав через кожну пору обличчя і тіла, а в руці він тримав сокиру і грізно так неспішно рухався по району в пошуках своєї дружини, яка, як він стверджував, викрала їх дітей і втекла до чергового еб..я. Природно, загрозу зарубати обох (не дітей до дітей у нього ставлення завжди було тонке), не судилося збутися, і зараз він знайшов себе в силах оборони, воюючи десь під аеропортом, то на дузі, де був поранений і довго реабілітувався, після чого знову повернувся у стрій, туди ж.
На момент нашої юності Вєталя був тим товаришем, який мріяв розкачатися фізично розкачатися, стати громилом, а-ля Шварц і чимось начебто, задовольнити тим самим своє его, а далі як складеться Я думаю, що тим самим фізичною перевагою і величезними розмірами, як і всі ми він тішив своє пригноблене самолюбство. Це була його «точка опори», щось на зразок комплексу, якщо дозволите, і він його не боявся, всіляко намагаючись перебороти себе і обставини. А поки боротьба тривала, добряче випивав, трахав рухоме з ознаками жіночих статевих ознак, крутився зі своїм мотоциклом «Восходом», що глох частіше, ніж заводився і марив про велике майбутнє.
***
Здарова! підкотив до мене Вєтал. Він сидів верхи на своєму «Восході» і той, на диво, ще не просто сопів, але навіть їздив.
Здавова! підскочив я від несподіванки. Він підкотив зі спини і попередньо надсадно просигналив мені в спину.
Заскочуй! він поплескав по сидінню у себе за спиною. Я трохи подумав секунду, не більше і акуратно забрався на його залізного коня. Не встиг я ще толком влаштуватися, як Вэтал рвонув з місця, здіймаючи пил і гравій у стратосферу.
Навіщо ти так сідушку задер? прокричав я йому у вухо. Сидіти було не те щоб незручно, але якось незвично. Сидіння одразу за спиною Віталіка набирало висоту і я мало не падав йому на спину.
Щоб тьолок катати! пояснив він, крикнувши мені через плече не особливо поглядаючи на дорогу.
Навіщо? не зрозумів я. Навіщо піднімати сидіння, створювати незручності, щоб потім катати?! І тут зрозумів. Просто уявив, як чергова лопоуха малолітка, запав на метушливий і гомінкий характер Віталіка, сідає на його мотоцикл і тут же сповзає усіма своїми принадами прямо йому на спину. Ноги нарізно, груди на спині, рукам робити нічого і вони обвивають Вэтала в два обхвати..
«Авжеж! В практичності йому не відмовиш!» посміхнувся я своїй здогадці спостерігаючи за тим, як Вєтал набирає швидкість, стрибаючи з купини на купину по розбитій дорозі між будинків, комусь салютує, махає Наташці, потім мчить поперек дитячого майданчика, вилітає на спуск біля мого будинку і далі, в сторону траси, що пролягає через наше містечко і забирає потік машин далі, на схід, у бік Луганщини.
Ну як? кричить він, і я ледве чую з-за потоку повітря, що нас починає роздирати на частини. А вже Вєтал в ражі. Його хисткий і деренчливий «Восход», на заправку якого невідомо де він роздобув ці кілька літрів бензину (заправок ще немає в нашому розумінні немає, а на існуючих заправках бензину немає (для простих смертних, природно), як не крути, а бензин взяти ніде).