– Операцію «Пустирник» завершено успішно, сер. «Пума-один» повернулася на базу. «Пума-два» – на шляху додому.
* * *
– Спасибі, – подякував сер Алан і поклав слухавку.
Не можна було втрачати жодної хвилини. Його наступний відвідувач міг з’явитися будь-якої хвилини. Ніби наврочив, бо двері відчинилися і його секретарка оголосила:
– Лорд Беррінґтон.
– Джайлзе, – сказав сер Алан, підводячись з-за столу і тиснучи руку своєму гостю. – Чи можу запропонувати вам чаю або кави?
– Ні, дякую, – відмовився Джайлз, його цікавило лише одне: з’ясувати, чому секретар Кабінету Міністрів так терміново хотів його бачити.
– Даруйте, що витягнув вас із зали засідань, – продовжив сер Алан, – але мені необхідно обговорити з вами одну приватну справу, згідно із засадами Таємної ради.
Джайлз не чув цих слів із часу, коли працював у Кабінеті Міністрів, але йому не варто було нагадувати, що все, про що вони із сером Аланом мали намір розмовляти, не можна буде повторити нікому, хіба що іншій особі, котра також входить до Таємної ради.
Джайлз ствердно кивнув, а сер Алан промовив:
– Дозвольте почати з того, що ваша дружина Карін – не донька Пенґеллі.
* * *
Дзенькнула розбита шибка, і за мить усі шестеро вже були всередині. Вони не знали, що саме треба шукати, але коли побачили це, вже не мали сумнівів. Майор, який вів другий загін, котрий називали сміттярами, не мав секундоміра, бо не поспішав. Його людей навчили не квапитися, натомість переконатися, що нічого не пропустили. Адже другого шансу їм не випаде.
На відміну від своїх колег із першого загону, вони були одягнені в спортивні костюми й тримали в руках великі чорні пластикові пакети для сміття. Але був один виняток – Номер Чотири – та він не був постійним членом їхнього підрозділу. Всі фіранки заслонили і, лише тоді увімкнувши світло, почали пошуки. Чоловіки прискіпливо оглядали кожну кімнату, швидко, методично, не залишаючи нічого на волю випадку. За дві години вони наповнили вісім поліетиленових пакетів. Тіло, яке Номер Чотири поклав на килим у вітальні, проігнорували, хоча один із них й обшукав його кишені.
Наприкінці оглянули три валізи, що лишилися стояти біля дверей у коридорі, – справжній скарб. Їх зацікавила лише одна з них, вона містила більше інформації, ніж усі інші заразом: щоденники, імена, номери телефонів, адреси й конфіденційні дані, які Пенґеллі, без сумніву, мав намір відвезти до Москви.
Потім загін витратив іще годину на повторну перевірку, але нічого цікавого не знайшли, це були професіонали, навчені правильно робити все з першого разу. Як тільки командир переконався, що нічого нового вже знайти не зможуть, шестеро чоловіків вибралися через задні двері й розділилися, повернувшись окремими зумовленими маршрутами назад на базу, на місці лишився тільки Номер Чотири. Але він був не сміттярем, а руйнівником.
Коли сержант почув, як зачинилися задні двері, він запалив цигарку й кілька разів затягнувся, перш ніж кинути недопалок на килим поруч із тілом. Потім скропив це місце гасом зі своєї запальнички, й за кілька хвилин спалахнуло синє полум’я, від якого загорівся килим. Він знав, що вогонь швидко пошириться невеликим дерев’яним котеджем, але йому варто було знати напевне, тому він залишався доти, доки не закашлявся від диму, тоді хутко вибрався з кімнати й подався до задніх дверей. Коли вибрався назовні, обернувся, аби переконатися, що вогонь захопив увесь котедж, а тоді побіг назад до бази. Він не став викликати пожежну команду.
Всі дванадцятеро чоловіків повернулися до казарми в різний час і знову стали єдиною командою, коли пізніше того ж вечора зібрались у барі, щоб випити. Полковник приєднався до них.
* * *
Секретар Кабінету Міністрів стояв біля вікна у своєму кабінеті на першому поверсі й чекав, спостерігаючи, як Джайлз Беррінґтон покидає будинок № 10 і цілеспрямовано прямує уздовж Давнінґ-стрит до Вайтхолу. Відтак повернувся за свій стіл, сів і ретельно продумав свій наступний дзвінок, як і те, що доведеться розкрити.
Коли задзеленчав телефон, Гаррі Кліфтон був на кухні. Він підняв слухавку і почув слова:
– Це Давнінґ-стрит, десять, зачекайте, будь ласка, – він припустив, що це прем’єр-міністр телефонує Еммі. Ніяк не міг згадати, вона зараз у лікарні чи проводить зустріч у Беррінґтон-хаусі.
– Доброго ранку, пане Кліфтон, це Алан Редмейн. Вам зручно розмовляти?
Гаррі мало не засміявся вголос. Боровся зі спокусою сказати: «Ні, сер Алан, незручно: я зараз на кухні, готую собі горнятко чаю і не можу визначитися, покласти одну чи дві грудочки цукру, тож, можливо, ви можете зателефонувати пізніше?» Натомість вимкнув чайник.
– Звісно, сер Алан, чим я можу допомогти?
– Я хотів, щоб ви дізналися першим, що Джон Пенґеллі вже не проблема, і хоча вас тримали у невіданні, маєте знати, що ваші побоювання щодо Карін Брандт були необґрунтованими, хоча й зрозумілими. Пенґеллі не був її батьком, й упродовж останніх п’яти років вона була одним із наших найдовіреніших оперативників. Тепер, коли Пенґеллі не становить проблеми, вона отримає оплачувану відпустку, і ми не плануємо залучати її до роботи в майбутньому.
Гаррі вирішив, що «вже не проблема» означає «Пенґеллі ліквідували», і хоча лишалося іще кілька запитань, які він хотів би поставити секретареві Кабінету Міністрів, однак утримав їх при собі. Він знав, що той, хто зберігає таємниці навіть від прем’єр-міністра, навряд чи на них відповість.
– Дякую, сер Алан. Чи є іще щось, що я маю знати?
– Авжеж, ваш шваґер також щойно дізнався правду про свою дружину, але лорд Беррінґтон не знає, що це ви першим привели нас до Пенґеллі. Чесно кажучи, я волів би, щоб він так і не дізнався про це.
– Але що мені казати, якщо він коли-небудь зачепить цю тему?
– Не варто нічого казати. Зрештою, у нього немає підстав підозрювати, що це ви натрапили на ім’я Пенґеллі, коли були в Москві на книжковій конференції, а я, звісно, йому цього не сказав.
– Дякую, сер Алан. Приємно, що ви повідомили мені про це.
– Дрібниці. І, до речі, пане Кліфтон, вітаю. Ви заслужили.
* * *
Коли Джайлз покинув будівлю № 10, він швидко повернувся до свого будинку на Сміт-сквер. Йому полегшало, що у Маркгема вихідний, тож після того як він відчинив вхідні двері, негайно піднявся нагору до спальні. Увімкнув світильник біля ліжка, засунув фіранки і відкинув верхнє простирадло. Хоча лише минула шоста година, на Сміт-сквер уже палали вуличні ліхтарі.
Він пройшов тільки половину сходів, коли почув дзвінок. Кинувся відчиняти двері й виявив на порозі якогось молодика. За ним чорнів фургон без розпізнавальних знаків, задні дверцята були відчинені. Чоловік простягнув руку:
– Я доктор Віден. Гадаю, ви нас чекаєте?
– Авжеж, – зронив Джайлз, коли двоє чоловіків вистрибнули із задньої частини фургона й обережно витягли ноші.
– Ходіть за мною, – запросив Джайлз і повів прибульців нагору до спальні.
Двійко санітарів підняли непритомну жінку з нош і переклали її на ліжко. Джайлз накинув ковдру на дружину, а відвідувачі вийшли, не промовивши жодного слова.
Лікар перевірив її пульс.
– Я дав їй заспокійливе, тож вона спатиме іще кілька годин. Прокинувшись, цілком може спершу уявити, що все, що сталося, було жаским сном, але, виявивши, що перебуває у знайомому оточенні, хутко очуняє й згадає, що з нею сталося. Вона обов’язково здивується, скільки ви про неї знаєте, тож у вас є ще трохи часу обміркувати, що їй казати.
– Я вже це зробив, – сказав Джайлз, супроводивши доктора Відена вниз і відчинивши вхідні двері.
Чоловіки вдруге потиснули один одному руки, після чого медик не озираючись сів на переднє сидіння чорного фургона. Автомобіль повільно об’їхав Сміт-сквер, потім повернув праворуч і влився в інтенсивний вечірній рух.