Особливу важливість південно-західної межі завжди усвідомлювали галицькі, а в XIII ст. – і галицько-волинські князі. Піклувалися про зміцнення цього кордону, зі свого боку, й малопольські володарі. Польські археологи неодноразово відзначали скупчення укріплених пунктів у районі р. Вислок, що відігравали роль польських порубіжних фортець. Зрозуміло, що подібну функцію мали виконувати й численні руські гради в західній частині Перемишльської землі. Тут само розташовувалися і відомі за різними джерелами значні міста – Синяк (1150 р.), Переворськ, Любачів (1245 р.), Ярослав (1152 р.). Стольний град Перемишль, древній осередок Перемишльського князівства, який перебував на західній околиці Галицької землі, був основним пунктом оборони цього князівства. Історики здавна відзначали виключно важливе значення Перемишля. Місто-фортеця було об’єктом територіальних претензій як польських князів, так і угорських королів. Порубіжне розташування утруднювало захист цього ключового пункту в обороні спочатку Перемишльського, далі Галицького, і нарешті Галицько-Волинського князівств.
На кордоні з Угорщиною природним рубежем були Карпатські гори. Літописи звичайно називають «Гору», тобто Карпати, як кордон з Угорським королівством. Протягом XII ст. угорські феодали колонізували Закарпаття, відтіснивши місцеве населення в гірську місцевість й на незручні для сільського господарства землі. Джерела того часу називають власністю угорського короля головні закарпатські замки. Порубіжна зона на карпатському кордоні становили самі Карпати та прилеглі до них з обох боків землі. Переходити гори можна було лише в кількох місцях, через перевали. З утворенням Галицького князівства, в другій половині XII ст. склалася Попрутська порубіжна смуга, основою якої став верхній Прут, що тече уздовж східних схилів Карпатських гір. Сама порубіжна смуга в цьому районі була доволі широкою, досягаючи 200 км. По схилах Карпатських гір, виходячи на рівнину, стояли порубіжні укріплення Галичини та Угорщини. Північним рубежем Угорщини за Стефана І (975–1038 рр.) була р. Тиса. Лише згодом, не раніше за XII ст., кордон пересунувся до засічної лінії між Мукачевим і Свалявою. Угорська дільниця рубежу Галицького (далі Галицько-Волинського) князівства протягом ХІІ–ХІІІ ст. залишалася найбільш вразливою, порівняно з іншими – польською, литовською та ятвязькою. Північно-західний кордон лише приблизно позначається письмовими джерелами починаючи з першої половини XI ст. Одним із найдавніших порубіжних міст Волині було різко висунуте на захід Берестя. Воно здавна посідало ключове стратегічне положення в системі оборони рубежів Волинської землі в цьому регіоні. А в 40-х роках XII ст. найбільш північним оборонним центром стає Дорогичин, розташований на високому правому березі Західного Бугу. На волинсько-польському рубежі було розташоване й місто Сутейськ.
Розвиток і удосконалення оборонної системи Галицько-Волинської Русі сягає початку XIII ст. Порубіжна смуга створеного Романом Мстиславичем 1199 р. об’єднаного князівства була досить протяжною, пролягала й в лісах, і в горах, і в болотах, і на безводних, мало заселених плоскогір’ях. Тому організувати її ефективний захист на свій трасі кордону князем навряд чи уявлялося можливим. Завдяки цьому необхідною умовою оборони порубіжжя була наявність значної кількості міст і фортець, що стояли на основних шляхах, особливо у тих місцях, які противник ніяк не міг обійти: поблизу річкових переправ, проходів у горах тощо. У багатьох випадках такі укріплені поселення мали лише воєнне значення, господарська діяльність у них мала другорядний характер. Найбільш організованими та стратегічно обґрунтованими були рубежі Волинської землі, що почали зміцнюватися та облаштовуватися ще за часів вищезгаданого князя – батька Данила Галицького. Особливо значний, вирішальний внесок до оборони цієї території зробив князь Данило. Він не лише звів тут свої кращі, збудовані за останнім словом тодішньої європейської фортифікаційної техніки міста і замки, а й стратегічно об’єднав їх у мало прохідний захисний рубіж. Його дії були підкорені чіткому, розрахованому на десятки років задуму. Передусім основною проблемою волинського прикордоння продовжувалося протистояння із військовими силами Давньопольської держави. Складно сказати, коли було засноване на західному кордоні м. Любачів, що стояло на р. Любачівці, яка впадала до Сяну. Теж поблизу західного кордону Галицької землі розташовувалася фортеця Городок. Далі вороже військо зіштовхувалося з давньоруським «на Щирці» – мабуть, на якійсь порубіжній річці. Ключові позиції на західному рубежі оборонної системи Галицько-Волинського князівства посідав Холм. Його було засновано в другій половині 1236-го – першій половині 1238 р. Створювали Холм, принаймні, у два етапи: спочатку Данило збудував невеликий замок, навколо якого розвинулося потім велике й досить укріплене місто, котре не змогли взяти монголо-татари 1241 р. Якщо в другій половині XII ст. західний рубіж Волині пролягав Західним Бугом і його притоками, то вже на початку XIII ст. він впритул присунувся до р. Вепр. Свідчення Галицько-Волинського літопису під 1219 р. точно вказує на цю річку як на русько-польський кордон. Цей факт підтверджується й пізнішими повідомленнями. На північному заході та півночі Волині кордон із Литвою та ятвягами проходив Західним Бугом і його притоками, зокрема Лесною. Басейн р. Кросни теж належав Русі. Тут однією з порубіжних річок був Нур. Волинсько-польський кордон у XIII ст. пролягав від гирла р. Нур майже саме на південь, через верхів’я р. Кросна, вздовж р. Вепр, до вододілу Вепра та Лади. Тут був і етнічний рубіж між західними та східними слов’янами, що підтверджується й археологічними матеріалами. Тому русько-польський політичний кордон відзначався стійкістю й не змінювався істотним чином протягом усього давньоруського періоду. Науковці зазначали, що за Вепрем до Вісли лежить велике плоскогір’я, обмежене на півдні верхнім Віслоком. Цей сухий, майже безводний простір у давньоруський час мало привертав до себе увагу переселенців. Він, мабуть, і розмежовував Польщу і Київську Русь. Однак Романовичі не задовольнялися природною захищеністю північно-західного рубежу й послідовно зміцнювали його. Але для останніх часів існування давньоруської держави потребує уточнення й конкретизації карпатський рубіж Галичини з Угорщиною.
Безпосередньо за Карпатським хребтом мешкало переважно східнослов’янське населення, а літопис називає там руські, поза сумнівом, центри та поселення – Бардуїв, Баню Родну й Борсуков Дол (Дел). Та в самих Карпатських горах, як вважають історики й археологи, укріплених поселень-фортець не існувало (їх будували або на рівнині або в передгір’ях). Тому кордоном між Руссю й Угорщиною слугував, мабуть, не сам доволі вузький хребет Карпат, а вся смуга гір. Навіть наперевалах, якими рухалися війська, не зафіксовані сліди порубіжних укріплень. Про їхню відсутність свідчать і писемні джерела. Літописи, насамперед найдокладніші – Київський, Лаврентіївський, Галицько-Волинський – щодо вторгнення угорського війська на Русь говорять просто та лаконічно: «король перешелъ Гору»; «Король…прошелъ Гору»; «Королю же перешедшю черес Горы» тощо. При цьому жодних свідчень про зіткнення в горах не існує, хоча перехід через них був складним і не міг залишатися непомітним.