Незважаючи на те, що переважна більшість мешканців воєводства не були поляками, на початку 1920-х років правлячий табір народової демократії здійснював щодо національних меншин (в тому числі українців) політику національної асиміляції. Це призвело до різкого загострення польсько-українських стосунків у регіоні. В інтересах «зміцнення польської державності» представники національних меншин (майже 80 відсотків жителів воєводства) не допускалися до органів державного управління, в адміністративному апараті їх налічувалось одиниці. З 283 осіб, які працювали у воєводському й повітових управліннях в 1923 році, 274 були поляками. Лише той, хто давав гарантію лояльності, міг займати другорядні посади. Українці, наприклад, взагалі не могли працювати в установах зв’язку, на залізниці та в поліції. На державній службі переважали поляки, вихідці з центральних районів Польщі, які не знали ні місцевих умов, ні української мови. Українська інтелігенція могла влаштуватися на державні посади тільки за межами українських земель.
У період невизначеності з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над українськими територіями вважалася спірною. Кожна зі сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польська влада, ретельно маскуючи свої наміри, пішла шляхом нібито поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Навіть польська конституція від 17 березня 1921 року гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових класах. Березнева конституція також обіцяла: «Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі цілковитий та вільний розвиток їхніх національних властивостей шляхом діяльності органів автономних меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування». Крім цього, закон від 26 вересня 1922 року надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславівському і Тернопільському. Однак ці норми конституції затверджувалися передусім для привернення уваги міжнародної громадськості. Замість ухвалення відповідних державних законів розпочався потужний наступ на права українців.
Хоча всі ці закони, норми, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими польськими аргументами під час остаточного вирішення долі українських земель Найвищою радою Антанти.
Оскільки повноваження депутатів, обраних 1919 року, закінчувалися, на 5 та 12 листопада 1922 року були призначені вибори в сейм і сенат. Уряд розраховував, що вони стануть своєрідним плебісцитом, який засвідчить приналежність Східної Галичини Польській державі.
Українці намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності. У серпні 1922 року Є. Петрушевич звернувся до держав Антанти з протестом проти проведення виборів. Він заявив, що рішенням Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 року Польщі була дозволена тільки окупація Східної Галичини до часу вирішення Антантою державного статусу цієї території. Статус Східної Галичини, за його словами, як міжнародної території підтверджувався Сен-Жерменським і Севрським мирними договорами. Проведення виборів, наголошував Є. Петрушевич, рівноцінне анексії Східної Галичини Польщею.
Так українці, що проживали на цих теренах, відмовлялися визнавати уряд Польської держави своїм законним урядом, бойкотували перепис 1921 року і вибори до сейму 1922 року, застосовували тактику терору і саботажу. Проте в більшості випадків в основі цієї активності українців Східної Галичини та Західної Волині лежали відчай і приреченість. Українські політичні партії та Греко-католицька церква підтримали бойкот виборів. Зі свого боку, польські власті зміцнили поліцейський апарат і збільшили чисельність військових гарнізонів. Генералу Ю. Галлеру, якого призначили командувачем військових сил регіону, дозволялося видавати розпорядження, обов’язкові до виконання для воєвод. Були проведені превентивні арешти кількох тисяч українських політичних діячів.
Участь у виборах 1922 року в Східній Галичині взяла тільки одна угодовська організація – Українсько-руська партія хліборобів («хлібоїдів» як її називали у народі). Коментуючи галицькі результати виборів, лідер впливової партії польських націонал-демократів Станіслав Гломбінський із тривогою констатував: «…духовна єдність кресів з батьківщиною до цього часу не забезпечена». Попри те, що польський уряд виділив колосальні суми для «національної роботи на кресах».
Польська адміністрація розглядала бойкот виборів як акцію, що спрямовувалася з УСРР. Це стало приводом до арешту членів КПСГ (Комуністична партія Східної Галичини) та інших політичних діячів і посилення контролю на польсько-українському кордоні. Репресивні заходи польської влади щодо противників виборів не вплинули на ситуацію. Спираючись на незначну групу «хліборобів», від українців до сейму було обрано лише п’ять депутатів на чолі з О. Ільковим. Більше 60 % населення Східної Галичини, тобто практично всі галицькі українці, участі у виборах не брали.
На противагу українцям Східної Галичини, їхні співвітчизники на північно-західних землях (Волинь, Холмщина, Полісся, Підляшшя) здебільшого взяли участь у виборах. Від них було обрано 20 послів і 6 сенаторів. На Волині депутатські мандати до сейму здобули 12 українців. Натомість жоден польський кандидат не був обраний до парламенту. 22 листопада 1922 року на зборах українських послів і сенаторів, що відбулись у Ковелі, була створена Українська парламентарна репрезентація (УПР). Її першим головою став Антін Васильчук, він її очолював протягом 1922–1923 років.
З початком роботи Сейму польська влада хотіла схилити українських послів та сенаторів до порозуміння. Так, прем’єр Владислав Сікорський під час перемовин із головою УПР А. Васильчуком пропонував українцям голосувати за державний бюджет взамін на територіальну автономію. Але згодом українські посли пересвідчилися у справжніх намірах поляків і поступово від співпраці перейшли в опозицію. У їхніх виступах все частіше звучала вимога територіальної автономії українських земель.
В цей час А. Васильчук все ж наполегливо закликав до підтримки українськими послами вотуму довіри уряду В. Сікорського, створеному після вбивства президента Ґабріеля Нарутовіча (грудень 1922 року). В обмін на це польський прем’єр погодився на певні поступки щодо українського населення Волинського воєводства (зокрема щодо закритих шкіл і православних церков). Попри те, його критикувала частина українських діячів, які вимагали опозиційних дій щодо Польської держави. Коли українські посли невеликою більшістю голосів вирішили не брати участі в засіданнях польського сейму, незгодний із цим рішенням А. Васильчук 16 травня 1923 року склав повноваження голови УПР.
Участь українців Волині у парламентській кампанії 1922 року і подальша діяльність Українського парламентського представництва в польському сеймі стала першим досвідом їх політичної самоорганізації. З того часу на Волині помітно активізувалось українське громадсько-політичне життя. У воєводстві починають діяти численні політичні партії, локальні організації з найрізноманітнішими програмами і методами діяльності.