Всего за 109 руб. Купить полную версию
І от 21 липня (8 липня за старим стилем) 1907 року в Житомирі у сімї українського поета Олександра Івановича Кандиби (за поетичним псевдонімом Олеся) і гімназійної вчительки французької мови Віри Антонівни Свадковської сталося очікуване народився син. Батьки були православні, і хлопчику, якого хрестили 13 грудня у храмі Святого Успіння, дали імя Олег. Мати почувалася після пологів зле, їй довелося довго пролежати у пологовому будинку, й тому тільки через півтора місяця після народження маленького охрестили. Час ущільнився: три місяці мати годувала немовля, а потім, відірвавши його від грудей і знайшовши йому годувальницю, поїхала довчатися до Петербургу. Синочка якийсь час дбайливо доглядали бабуся з дідусем, батьки Віри
* * *Мене зворушили перші фотографії Олега. Символічні фотографії, які так і напрошуються на розшифрування:
1914 року, на самому початку Першої світової війни семирічний хлопчик ангельської подоби з лілією в руках дивиться просто вам в очі, немовби промовляє: «Я прийшов у цей світ, щоб дарувати вам добро»
1917 року, на самому початку боротьби українського народу за свою державу десятирічний хлопчина зі своїм другом улюбленим бойовим півнем на руках. Ніби у передчуванні боротьби.
«Молодий лицар», яким його бачив батько, народився і зростав у люблячій сімї. Він з дитинства не міг правильно вимовити свого імені «Олег», і зворушені батьки називали його «Лелеченьком», «Лелекою». Це прізвисько залишилося за ним надовго, більше, стало псевдонімом його першої літературної публікації.
Батьки його сприймали як дитину надзвичайно обдаровану обдаровану від Бога. Він зростав на очах і під опікою люблячих батьків. І, мабуть, з дитячих років чув удома поетичну мову частіше за прозову.
Та чи могло бути інакше, коли маля засинало під ніжну батькову колискову, якою мати колихала сина А батько подарував йому біля 150 колискових, які згодом читалися і співалися по всій Україні.
А вже як тільки дитя навчилося зрозуміло говорити, починав його вчити грамоті. І як поетично-гумористично він це робив!
Й та Е буде Є,
Й та І буде Ї.
Єжачок, піймавши жабу,
Їжачечку дає лапу
У 1944 році Олесь зібрав свій «навчальний посібник» воєдино, назвавши його «Алфавіт віршами, написаний для сина». Але символічно: у 1944 році сина не стало, а в нього народився свій син, теж Олег, якого він уже не побачив, але якому, напевно, дуже припав до душі «Алфавіт віршами», написаний дідусем і читаний його матірю.
Батько невимовно радів кожному кроку свого первістка і охоче стимулював його цікавість до навколишнього світу:
Мій синочок розбишака.
Чи то кінь, чи то собака
Він нічого не боїться
Лізе биться
Так і напрошується продовжити «лізе биться» як той півник Рудько, який сидить на руках у десятирічного хлопчини (згадайте фото), і якого Олег, через десять років, зобразить у своєму першому прозаїчному творі
Тож син, за допомогою батька, почав читати вже на четвертому році життя.
«Маленький відступ. Моєму онуку Максиму виповнилось три роки, і я збирають вчити його грамоті у грі-виставі Алфавіт, написаний віршами»
Не маючи бездоганного голосу, але натомість непоганий слух, згадував батько, хлопчик дуже любив співати. Навчився, за допомогою батьків, грати на піаніно і скрипці.
З раннього дитинства почав, знов-таки за допомогою батьків, вивчати іноземні мови. І, зрештою, як і батько, став поліглотом: знав їх не менше девяти англійську, французьку, італійську, німецьку та низку словянських мов. Ніби передчував, що йому доля ляже жити на чужині. І не просто знав, але й активно використовував їх у подальшому спілкуванні з іноземними фахівцями-археологами, під час створення власних наукових праць та у перекладацькій діяльності.
«Так і напрошується сказати: а хто з нинішніх українських літераторів сягнув успіху на ниві поліглота? Це не докір, а констатація факту»
Але повернемось до часів дитинства Олега. Поки що зацікавлений розум хлопчини активно розшукував собі сферу застосування.
І знову півень! У пять років намалював і розмалював свого друга рудого півня, який бігав у дворі. Мати пережила і чоловіка, і сина, але альбом з дитячими його малюнками зберігала до кінця свого життя, пронісши його через численні переїзди сімї з міста у місто, з країни в країну. У тому альбомі були увіковічені і хитрий кіт Кирило, і злий собака Сірко, й «дурні качки і пихаті індики». Особливо їй подобався рудий півень, намальований сином.