А ось і його мрії:
– «хотів би буть і філософом, і письменником, і художником так палко»
– «як би я хотів з тобою ходити по музеях, дивитися на статуї і картини, інші вироби мистецтва. І балакав, балакав…»
Батько підбадьорює сина надією на недалеку зустріч, підтримує його мистецькі поривання: «Не кидай писати! З тебе вийдуть люди!»
А вкрай сувора дійсність диктує своє. У грудневому за 1921 рік листі дружини до чоловіка зринає образ його сина, якого в сім’ї називали то «Лютиком», то «Лелекою». І мати із сльозами на очах пише: «Наш Лютик, ніжна квітка (ти пам’ятаєш, який він був раніше!) у великих чоботях (добре, що хоч вони є!) складає гільйо в лісі, тягне з деревні мішок з борошном, підсипає рельси на залізниці.) Може, й нечасто, але скуштував всього – заробітку ради!»
Так, за відсутності батька Олег взяв на себе функції постачальника продуктів сім’ї. Мати і син потерпають у голоді й злиднях. Якось у голодну зиму 1919 року в черговий раз зібрався піти з товаришем у село, щоб поміняти одяг на їжу. Але їх вчасно попередили: «Тікайте, тут людей їдять». Дякувати Богу, вдалося втекти…
Тим не менш Олег багато читає і, дослухаючись до себе, пробує писати власні твори.
І… доглядає за «братами нашими меншими». Ні, не для споживання, як це роблять зазвичай, але задля догляду над ними, порятунку їх від голодної смерті. Розводить у клітках кроликів та курчат. Особливо опікується рудим півнем, розмовляє з ним, грається, малює його…
Батько надсилає сім’ї грошові перекази, але вони не доходять, домагається через Міжнародний Червоний Хрест дозволу на виїзд дружини і сина за кордон – безуспішно… Спілкування з батьком стає можливим тільки за допомогою листування. Можна хоча б відвести душу…
* * *
Чому я, спитаєте ви, присвятив так багато уваги сім’ї Ольжича? Це для мене принципово. Переконаний: саме сімейне виховання визначає подальшу долю дитини. А вже далі саме життя корегує поведінку вихованої у люблячій сім’ї молодої людини.
…Невеликий відступ… Суджу по собі. Бабуся мені заповідала: «Хочеш зробити кар’єру – ставай комуністом. Хочеш залишитися людиною – уникай цього». Батько додавав при цьому: «Ставай фахівцем у обраній справі життя, і будеш завжди запитуваним». Я не став комуністом. Мама, захоплена моїми широкими мистецькими уподобаннями, скеровувала мене: «Не обирай вузької спеціальності, займайся мистецтвом – в ньому широке поле розгортання твоїх талантів». І я займався і займаюся режисурою, театральною педагогікою, пишу книжки з історії театру, поезії, живопису, філософії…
Проникливий поет-лірик Олександр Олесь виховував сина як майбутнього поета, у національно-патріотичному дусі. Поет-лірик, він прагнув зробити українську поезію зброєю. Рідне слово має стати для ворога гострим, як меч, а для рідного краю – сонцем. І синові, у якого рано виявились творчі здібності, він заповідає бути вірним своїй нації.
Його «Юнацька пісня», написана у 1915 році, як передбачення падіння російської імперії, була присвячена восьмирічному синові, якому ось-ось належало обирати свій життєвий шлях:
І взагалі це рідкий випадок, щоб у сім’ї видатного поета зростав син, у майбутньому теж видатний поет.
Поезія Олександра Олеся, якою він навіювався із дитинства, ще з материнських колискових на батькові слова, напевне спонукала Олега до самостійної поетичної творчості. Причому він пройшов шлях від юнацького захоплення лірикою Олеся до відштовхування від неї, коли Олег став на шлях самостійної творчості, у запалі вважаючи батькові вірші, створеними «для гімназисток і телеграфісток». А батько, в свою чергу, обурювався, як йому здавалось, оспівуванням насильства і кровопролиття у віршах сина. Доходило до того, що вони якийсь час не розмовляли, а спілкувалися за допомогою листів і записок. Але то були творчі суперечки, насправді ж вони не уявляли собі життя один без одного.
При цьому, виховуючи сина, мати не була спостерігачем його зростання і змужніння. Драматизм її положення стає очевидним зі слів, які вона, як, напевне, кожна любляча українська мати…
Стоп! У жилах матері текла українська, білоруська і грецька кров. Сама ж вона, викладаючи французьку мову, не дуже вправно володіла українською…
А втім, чому «стоп»? Приналежність до нації визначається не стільки за складом крові, скільки за самовідчуттям і самоусвідомленням людини.
Так от, продовжу думку. Драматизм положення матері Олега стає очевидним з листа до чоловіка, коли синові виповнилось чотирнадцять, у тривожному передчутті його долі: «Ах, породивши дитину, роби з неї що захочеш. Виховуй хоч француза, хоч зулуса, хоч негра, аби не українця. Бо тоді ти прирікаєш дитину на Голгофу, на загибель заради України». І тим не менш, як і батько, вона виховувала Олега як сина українського народу…
Говорячи про сімейне виховання, як не згадати, що батьки Олега Кандиби товаришували із сім’єю батька української археології, дослідника пам’яток трипільської культури і в майбутньому автора першого закону УНР про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва Миколи Біляшівського. Вони не раз виїжджали на Княжу Гору під Києвом – напевно, разом із маленьким сином – для допомоги у відшуканні археологічних скарбів літописного міста Родень[1]. І при зустрічах родин Олеся і Біляшівського – а Олег, вражений несподіваною для нього дивовижністю стародавнього українського життя, напевно ставав зацікавленим співбесідником – центральне місце займали враження від археологічних знахідок. Романтика археологічних відкриттів, спроба заглянути у далеке минуле своїх предків полонила його на все життя. І з часом змусила всерйоз замислитись над історією створення української держави.
Отже, сам собою напрошується багатозначний висновок: життя Ольжича було визначене наперед саме сімейним вихованням. А воно полягало у тому, що його життєвий шлях визначився у дусі любові:
– до поневоленої Батьківщини, до її історії і боротьби за незалежність,
– до археологічної праці, яка доводила історичну значущість української нації,
– до поетичної творчості, яка оспівувала героїчний характер українця,
– нарешті, до своєї сім’ї, яка дала йому належне виховання і визначила вузлові орієнтири у самостійному житті.
Самовизначення. У колі еміграції
Олександр Олесь – синовіВсе мені ти снишся, мій маленькийсину,Що з тобою полем, степом ідемо,Що б’ємось за нашу бідну Україну,Розриваєм пута, вікове ярмо…
Перед довгоочікуваною зустріччю зі сім’єю Олесь складає із себе повноваження представника УНР у Будапешті. Й услід за цим кидає навздогін образливе, чого від нього, певне, ніхто не чекав:
Досі не можуть знайти цьому розумного пояснення. Чи то був емоційний виплеск власного розчарування у політиці УНР, що призвела до її поразки? Чи, може, аргумент на користь звільнення сім’ї від радянського полону, адже поема «Перезви», звідки взяті ці рядки, була надрукована у радянській Україні під назвою «Емігрантські перезви»[2]? Нібито виїздові сім’ї за кордон сприяла підтримка радянських високопоставлених чиновників, які прихильно ставилися до поета Олеся після виходу у світ його «Перезв», де у гострій сатиричній формі висміювалася діяльність постпетлюрівської еміграції?..
Сприймемо факт, яким він є: п’ятнадцятирічний Олег разом із сорокадвохрічною матір’ю, зусиллями сорокап’ятирічного батька, нарешті, виїздять із радянської України. Спочатку – до Берліна, де батько їх зустрів. Потім переїздять до Праги, де Олег завершує середню освіту, складає на відмінно іспити в українській школі. Згодом родина оселяється у селі Горні Черношіце, що у 50 км від Праги.