Учасники Ірландської республіканської армії (ІРА) вважали, що чогось досягли, коли підірвали човен дядька Дікі під час риболовлі біля графства Слайго в серпні 1979 року. Та насправді лише зробили йому велику послугу: Британія проводжала його в останню путь як героя, а про це він міг тільки мріяти. Навіть найзапекліші критики Маунтбеттена визнавали, що це було гідне прощання.
* * *
Проте необхідність обирати лише додала Єлизаветі рішучості. Улітку 1946 року Філіп взяв кілька тижнів відпустки, щоб приєднатися до щорічного шотландського відпочинку королівської родини, і, за легендою, на мальовничому пагорбі з видом на замок Балморал офіційно запропонував Єлизаветі стати його дружиною. Вона погодилася. Однак до наступного квітня, коли їй виповниться 21, було ще багато часу. І вона чекала, як просили її батьки, знаючи напевне, кого любить і за кого хоче заміж.
«Гадаю, що одне призвело до іншого, – пояснюватиме згодом Філіп своєму біографу, рішуче занижуючи романтичну складову цієї події. – Усе було вирішено заздалегідь». Офіційну версію погодили, коли справа дійшла до оприлюднення новин. Після перемоги Букінгемський палац мав два пріоритети – подякувати країнам імперії за підтримку у війні та поліпшити надмірно підірване здоров’я короля. Їх звели до одного знаменника, яким став сімейний тур до Південної Африки навесні 1947 року. Цю подорож в оточенні родини Георг VI беріг у своєму серці – «ми були там вчотирьох», любив він повторювати. У цій ідилії не було місця для зятя.
Компромісу досягли заздалегідь – король погодився на заручини, але за умови збереження таємниці до закінчення поїздки. Того жовтня Єлизавета та Філіп були запрошені на вінчання дочки лорда Маунтбеттена Патрісії у парафіяльній церкві Ромсей в Гемпширі. Вони дотримувалися дистанції. «Коли я повернуся, – сказала Єлизавета давній подрузі своєї бабусі леді Ерлі, подякувавши їй за перший подарунок на двадцять перший день народження, – в нас буде свято, а, може, навіть два».
Мандрівка Південною Африкою стала для Єлизавети тріумфальною, а завершилася посвятою в повноліття, що сталося ввечері 21 квітня 1947 року: «Я запевняю усіх вас, – проголосила вона своїм чистим молодим голосом, – що моє життя, довге чи коротке, присвячу службі вам та службі нашій великій Імперській Співдружності, до якої ми всі належимо. Але в мене не стане сил виконати цю обіцянку, якщо ви не доєднаєтесь до неї й не будете разом зі мною, тому запрошую вас зробити це. Вірю, що ваша підтримка буде щирою й беззаперечною».
Звернення підготував Томмі Ласселлс, суворий приватний секретар Георга VI. Під час африканської мандрівки Єлизавети він дуже доброзичливо відгукнувся про неї: «Найдивовижніше те, що від початку вона все робила правильно, – зазначав він у своєму щоденнику. – Коли це необхідно, може поводитися по-старовинному гідно, більшою мірою переймаючи таку майстерність від своєї матері, але ніколи не щадить себе під час виконання виснажливого королівського обов’язку. Для дитини своїх років вона має винятковий талант турбуватися про інших людей».
19 листопада 1947 року. Холостяцька вечірка з приводу нещодавно отриманих титулів – Його Королівська Високість, барон Грінвіцький з Грінвіча, граф Меріонета й герцог Единбурзький, лицар Ордена Підв’язки – лейтенантом Філіпом Маунтбеттеном (у центрі). Вечірку зорганізував в найкращих морських традиціях його дядько лорд Луїс «Дікі» Маунтбеттен (другий праворуч із сигарою)
Слова про здатність Єлизавети жертвувати своїм комфортом для зручності інших означали, що приватний секретар, який служив Георгу V, Едуарду VIII і Георгу VI, не кажучи вже про королеву Марію та чарівну королеву Єлизавету, побачив в ній те, що гідно її вирізняло. Принцеса Єлизавета досягла повноліття. Вона була готова, а їй дуже потрібно було бути такою.
Георг VI повернувся з Південної Африки в жахливому стані, схуднувши на 17 кг. Внаслідок атеросклерозу йому так дошкуляли судоми ніг, що секретарі змушували його під час кабінетної роботи бити ногами об стіл для відновлення кровообігу. Та найяскравішим «симптомом» короля був складний характер – він вперто відмовлявся визнати, що нарешті настав час для його дочки вийти заміж за Філіпа.
Тим часом Єлизавета та Філіп ще більше закохувалися одне в одного, а отже, не могли приховувати свої почуття. На початку червня 1947-го Філіп написав своїй майбутній тещі виваженого листа, в якому визнавав, що відтермінування заручин до завершення південноафриканської мандрівки було правильним рішенням. Але тепер вони з принцесою мають бажання розпочати спільне життя. Проте вирішальним чинником стала позиція Єлизавети. Попри сумніви батьків, вона була цілковито впевнена у своєму виборі й ніскілечки не вагалася. І це було переконання дорослої людини, якій виповнився 21 рік.
Завжди слухняна дочка не відступала від свого рішення, тож батьки змирилися з неминучим. «Вона знає його з дванадцяти років, – писала все ще стурбована королева 7 липня 1947 року сестрі Мей, – дуже таємно (підкреслено чорним і червоним). Гадаю, вона справді йому подобається, і я молюсь про її щастя». Через кілька днів таємницю розкрили. «Король і королева з великою приємністю оголошують про заручини своєї улюбленої дочки принцеси Єлизавети з лейтенантом Філіпом Маунтбеттеном… на чий союз король із задоволенням дав свою згоду», – йшлося в заяві Букінгемського палацу.
«Вони обоє прийшли до мене після обіду й були такими щасливими, – написала розчулена королева Марія, яка подарувала онуці кілька сімейних прикрас. Мейбл Ерлі була вражена тим, якою зношеною була форма Філіпа – «звичайний вигляд після війни», коли всі британці однаково економили. «Він мені сподобався тим, що не придбав нового костюма з такої нагоди, як зробило б багато чоловіків, щоб справити враження».
Життя в повоєнній Британії було важким. Досі застосовувалися обмеження та нормування. На придбання одягу та їжі державні установи видавали купони, тривали роботи з відбудови зруйнованого. Тому до питання щодо масштабів майбутнього королівського весілля треба було підходити дуже зважено. Не вся нація одностайно раділа з принцесою Єлизаветою, були й ті, хто не схвалював цю подію.
Загалом вартість і розмах королівських святкувань стали темою обговорення в країні впродовж усього правління майбутньої королеви, аж доки Анеурін Беван, рупор лівого крила лейбористів, не поставив крапку в цій суперечці. «Поки маємо монархію, – заявив він, – її робота повинна виконуватися добре».
Та попри всі застереження, коли день весілля призначили на 20 листопада 1947 року, надзвичайну щедрість виявляли прості громадяни. Список їхніх весільних подарунків становив понад 1500 найменувань, причому багато жінок економили власні купони, щоб привітати принцесу: пані Девід Мадд: пара нейлонових панчіх; панна Етель Ньюкомб: шматок старовинного мережива; пані Е. Кларуд: пара нейлонових панчіх. Ці люди ще кілька років тому бігли до бомбосховища, щоб зберегти собі життя, а тепер могли святкувати та сміятися на вулицях.
За висловом історика Бена Пімлотта, це було «своєрідним парадом перемоги свободи» – і для конституційної монархії також. «Прихильність до особи та сім’ї короля, – писав Г. М. Тревелейн в офіційній програмі весілля, – додає тепла й драматизму раціональному усвідомленню кожної людини політичної єдності своєї країни та історичних традицій. Це свого роду громадянська поезія в такі прозаїчні часи».
Весілля допомогло й родині примиритися зі своїми розбіжностями. «Я так пишався тобою й був у захваті від того, що ти була такою близькою мені під час нашого довгого шляху Вестмінстерським абатством, – написав король доньці після церемонії. – Але коли я простягнув твою руку архієпископу, то відчув, що втратив щось дуже дорогоцінне…. Тішуся твоїми словами, сказаними мамі, що довге очікування заручин і весілля були правильним вибором… Я бачу, що ти надзвичайно захоплюєшся Філіпом, це правильно, але не забувай нас – таке бажання твого люблячого та назавжди відданого батька». Єлизаветі пробачили все. «Дорога мамо, – написала вона з Бродленда – маєтку Маунтбеттенів в Гемпширі, на другий день медового місяця, – я не знаю, з чого почати цей лист і що говорити, але я знаю, що мушу його якось написати. В мені так багато емоцій… Гадаю, що ви найкращі мати й батько у світі, і я лише сподіваюся, що зможу виховати своїх дітей у тій щасливій атмосфері любові та справедливості, в якій ми з Маргарет виросли».