На початковій стадії ця література мала гумористичний чи навіть іронічний характер. І це можна зрозуміти. Адже процеси, що відбулися в кінці XVIII ст., – ліквідація Слобожанщини та Гетьманщини, інкорпорація їхніх територій до складу Російської імперії, трансформація козацької старшини в російське дворянство – зробили козацтво «несерйозним» явищем. Малоросійське дворянство (а саме до нього належав Гоголь і його предки) почало сприймати козацтво як анахронізм. Важливою справою для малоросійської шляхти стала інкорпорація в систему Російської імперії – і тут козацтво з його колишньою «славою» могло стати на заваді. Перед очима Гоголя був приклад такої успішної інкорпорації: його родич по материнській лінії, Дмитро Трощинський, походив із козацького старшинського роду, але зробив блискучу кар’єру при петербурзькому дворі й отримав величезні володіння на теренах України. Трощинський був покровителем батька Гоголя – Василя. Останній навіть ставив свої вистави у двірському театрі Трощинського.
Автори, що походили з малоросійського дворянства, нерідко вдавалися до висміювання козацтва. «Типовий» козак у їхніх творах поставав як п’яничка, недалека й безладна людина, неосвічений провінціал. Такими здебільшого зображені козаки-троянці у перших трьох частинах відомої поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Вони ведуть безтурботне життя, постійно пиячать. Життя для них – таке собі «свято в загулі». Котляревський, творчість якого Гоголь знав і навіть цитував у своїх творах, вустами Зевса негативно характеризує Запорізьку Січ як «місце покарання», куди він збирається відіслати непокірних богинь:
Подібні характеристики козацтва та Запорізької Січі зустрічаються й у «Тарасові Бульбі».
Правда, не можна сказати, що Котляревський в «Енеїді» характеризує козацтво виключно в негативному плані. Під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр. письменникові випало воювати разом з козаками проти турків, і, схоже, він дістав позитивне враження від козацьких бойових навичок. У четвертій частині «Енеїди», написаній уже після того, як Котляревський пішов у відставку, читаємо таке:
Похвала нерегулярному війську в «Енеїді» йде якраз після слів, де Котляревський проспівав оду козацьким полкам Гетьманщини:
У заключних частинах «Енеїди» зустрічаємо поєднання комізму та героїзму в зображенні української козаччини. Приблизно таку саму амбівалентність маємо і в «Тарасі Бульбі».
Еволюція ставлення Котляревського до козаччини, що простежується в «Енеїді», є водночас відображенням еволюції малоросійського дворянства. Інтегрувавшись у державну систему Російської імперії, його представники дивилися на «нецивілізоване» козацтво зверхньо. Але минав час, ілюзії щодо переваг імперської інтеграції танули. Конкуренція за владу в імперії виявилася надто сильною. Малоросійське дворянство поступово втрачає позиції й починає замикатися в собі. У його середовищі поширюються ідеї автономізму (до речі, існує версія, що згаданий Дмитро Трощинський, покровитель родини Гоголів, був таємним автономістом). Популярним стає звернення до козацької минувшини, передусім до історії Гетьманщини, її героїзація. Згодом ця тенденція дістане свій розвиток, зазнає трансформації і стане одним із центральних моментів у генезі новочасної української національної свідомості.
Микола Гоголь, як уже зазначалося, знав «Енеїду» Котляревського – про це свідчать «диканські» повісті. А Гоголів батько писав «смішні» п’єси українською мовою, де зображувалися реалії тогочасного українського сільського життя. Одна з таких п’єс дійшла до нас. Це – «Простакъ, или хитрость женщины, перехитренная солдатомъ».
Згадана п’єса – своєрідний зразок колоніальної літератури. Подібну п’єсу маємо і в Котляревського – «Москаль-чарівник». У згаданих комедіях українці зображені в гумористичному, а то й іронічному плані. Над ними підіймається солдат («москаль»), який, фактично, представляє російську імперську цивілізацію. Це вже пізніше в Шевченка, у «Катерині», така постать стане антигероєм, і прозвучить крилата фраза: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…».
Але повернімося до «Простака…» Василя Гоголя. Від самого початку автор дає зрозуміти, що персонажі п’єси, яких він зображує гумористично й іронічно, є козаками чи нащадками козаків. Винятком є лише солдат. Ось як звучать перші слова комедії – монолог господаря дому Романа:
«Романъ, одинъ, поднимаясь со скамейки и представляя разслабленного. Врагъ ёго́ ба́тька зна́е, здае́тця, я ище́ не ду́же й стари́й, а зовсімъ охря́въ, такъ що ні нігъ, ні рукъ не чу́ю, нена́че поби́тий. (Зѣваетъ). Ка́жуть лю́де, що мене́ баглаі напа́ли… мо́же прокля́ті й баглаі; тільки жъ я уже́ ду́же да́вній – я уже́ бувъ дебе́лимъ па́рубкомъ, якъ на́ші козаки́ на Ли́нію въ похо́дъ ходи́ли. – Дай Бо́же ца́рство па́ну со́тнику; для ме́не ду́же панъ до́брий бувъ – всіхъ козаківъ у похо́дъ ви́турливъ, – а мене́ та́къ уподо́бавъ, що оста́вивъ до́ма и повелівъ сви́ні па́сти, – отоді то міні́ ро́скішъ була́! Не знавъ я нія́кого діла; а тепе́ръ и не зду́жаю, да тре́ба роби́ти, щобъ стара́ не ла́яла. (Садится). Спаси́бі Бо́гу, що зайшла́ десь, а то́ бъ уже́ давно́ до́сі скребла́ мо́ркву. (Зѣваетъ и чешетъ себѣ спину)».
Микола Гоголь продовжив батькову тенденцію: у його ранніх творах, які ввійшли до «Вечорів на хуторі біля Диканьки», теж часто зустрічаємо гумористичне й іронічне зображення козаків. Але на цьому ми детальніше зупинимося далі, коли розглядатимемо творчість письменника в контексті російського імперського дискурсу.
Багато ж малоросійських дворян пройшли еволюцію від зачарування імперією до своєрідного автономізму, який виявляв себе зокрема у зверненні до «козацької слави», в пропагуванні її. Одним із яскравих культурних явищ цієї еволюції стала «Історія русів».
Перша згадка про неї припадає на 1828 рік: саме тоді рукопис цього твору був знайдений у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. «Історія…» поширювалася в рукописних копіях; Гоголь, працюючи над «Тарасом Бульбою», використовував одну з таких копій. 1846 року «Історію русів» опублікував у Москві Осип Бодянський – в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруку був зазначений автор твору – вже натоді покійний єпископ Георгій Кониський. Правда, дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.
Донині питання авторства твору не є розв’язаним. Називалися різні імена ймовірних творців «Історії…»: Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші. На підставі аналізу твору можемо констатувати хіба що таке: його автор жив у другій половині XVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював із турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині. У книзі багато говориться про події на Стародубщині – північній частині Чернігівської губернії.
Автор зазначеного твору намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Наприклад, в «Історії русів» використовується традиційна легенда, нібито слов’яни походять від «племені Афета» й лише потім вони розділилися на різні народи. Серед цих народів були так звані козари. Мовляв, називали «Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов’янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами». Отже, «Історія русів» використовує поширену в козацькому літописанні хозарську теорію. Було намагання представити козаків, точніше козарів, войовничим людом. Вони розглядаються як соціальний стан, що виділився серед слов’ян, вправляючись у воєнному ремеслі. Виходило, що козари – це люди рицарі, які обороняли вітчизну.