«А ви теж на купальські забави чимчикуєте? – спокійно спитала Оленка, наче їхня розмова, розпочата в автобусі, не переривалася. – Я ж подумала – молодий учитель добирається до Буркута з призначенням…»
«Ви, напевно, вчителька й думаєте, що весь світ сповнений людьми вашої професії», – всміхнувся хлопець.
«Ні, я журналістка, практикую в Жаб’ї: оце й виїхала за матеріалом для газети… А ви хто?»
«Фольклорист… Ну, ще, так би мовити, не зовсім, щойно – аспірант кафедри фольклористики у Львівському університеті. І теж пошукувач матеріалу – для дисертації».
«Дивно, що в університеті ми ніколи не зустрічалися… То що – разом збиратимемо: я – для газети, ви – для наукової праці?».
«А якби ми та й скооперувалися – ото б вийшло досконале дослідження!»
«Разом добре тільки кашу їсти», – засміялася Оленка.
Вони рушили далі плаєм, ішли поруч, вряди-годи торкаючись одне одного ліктями й, ніяковіючи від цих дотиків, миттю розступалися.
«…А людина – що інша, то й інший світ, – договорювала Оленка. – Хто практик, хто романтик…»
«Ми ж обоє, видно, романтики, якщо вибралися в таку подорож».
«То правда, але тільки на визначений час – на одну мить купальського вечора».
«Цієї миті може бути достатньо, щоб пізнати одне одного».
«Ви так думаєте? А я гадаю, для цього потрібен цілий вік».
«Що ми знаємо про цілий вік!.. – проказав сам до себе хлопець. – Однак нам варто познайомитись, – спохопився він. – Я Данило з Явірника».
«Тож ми сусіди! – втішилася дівчина. – Я – Оленка із Зеленої».
«Дивні діла Твої, Господи! – розвів руками Данило. – Народилися в сусідніх селах, вчимося в одному університеті, а познайомилися на Рокиті!»
Піп Іван нарешті зупинився й почав наближатися до мандрівників. Утоптаний людьми й худобою плай уперся в підніжжя гори й, не маючи сил її здолати, круто звернув убік і зник у заросляку. З-за кущів жерепу виглядали критий ґонтом дах подовгуватої будівлі й гострий шпиль колиби, з якого струменів у небо димок; за широкою смугою заросляка полонина спадала в ізвори, й з них виростала нижча гірська гряда, що бігла в незвісті поруч з Чорногорським хребтом; схили були всіяні обгородженими воринням хижами – деякі втікали з гурту аж на самі вершечки горбів, куди не вели ні дороги, ні стежки, й запитала Оленка в Данила чи в себе самої:
«Ніяк не зрозумію, скільки живу в наших краях, тих он відлюдників, які чомусь живуть окремо, ніби їм вистачає себе самих… Очевидно, все мають там для життя й рідко коли спускаються на доли. Ну а діти – хіба до школи не ходять? Таж навіть за пів дня не доберешся звідти до Буркута!»
«Так водиться у нас з правіку, – відказав Данило. – Ті самітники не спілкуються з людьми, провадять натуральне господарство, не знають ні церкви, ані школи, вони порвали стосунки із своїми родами, з яких у горах складається кожне село, і прагнуть започаткувати свій власний. Та я сумніваюся, що їм вдасться це зробити в наш час…»
«А я й не знаю глибин свого роду, – скрушно мовила Оленка. – І родового прозвища не розумію… Моє пізнання сягає не далі бабуні, та й то… А ти хіба знаєш – свій?»
Без згоди Данила Оленка перейшла на «ти», та й чому б не мала цього зробити, коли вони обоє ровесники або ж з різницею віку у два-три роки, проте цей крок до товариського зближення торкнувся уваги Данила, йому від цього стало приємно, й він пильно приглянувся до дівчини.
Була вона зґрабна, гармонійно збудована, мала овальне, з гострим гуцульським носиком обличчя й великі карі очі. В цю мить Оленка теж окинула поглядом хлопця й відзначила про себе, що в нього високе чоло й ледь випнуті вилиці – он куди сягнув, напевне, його рід: до даків або печенігів – Данило мав мужній вигляд, і був він Оленці приємний.
«Що це ми раптом зупинилися й дивимося одне на одного, мов телята на нові ворота?» – засміялася Оленка, й Данило сказав, ніби про щось зовсім буденне:
«Ти гарна!»
«Справді? – зраділа дівчина і відразу споважніла. – А якби й так, то це не моя заслуга – то від Бога… Але ти не відповів: до якого коліна знаєш свій рід?»
«Тебе подібні питання давно цікавлять?»
«Ніколи над цим не задумувалася… А мабуть, треба! Кожна людина повинна знати, звідки вона… А ти цікавився?»
«Віднедавна… – по хвилі мовив Данило. – Місяць чи два тому був я на презентації книжки, якій ціни немає: «Український родовід». Перша ластівка в цьому жанрі… Я уважно слухав виступи знавців, книжку оцінювали дуже високо, однак у мене зародився сумнів щодо її наукової об’єктивності, і я запитав упорядницю – вельми енергійну пані з таким ориґінальним ім’ям – Климентина: «Чому ви обмежили своє дослідження самими тільки інтеліґентськими родинами: Жеплинські, Бачинські, Левицькі, Цегельські, Петрушевичі, а де селянські родоводи, адже майже вся наша інтеліґенція – з селян… До того ж, у кожному дослідженому родоводі – тільки ідеальний позитив, ніби в жодному ніколи не було жмикрутів, ошуканців, злочинців!..» Не пам’ятаю, що мені відповіла на це пані Климентина, але відтоді не перестає мене переслідувати думка: а звідки я взявся, хто я такий – сільський парубок з Явірника?»
«І ти вирішив шукати свого коріння, – з відтінком іронії мовила Оленка. – Й подався оце в мандрівку».
«Та ні, як я його знайду?.. Та й інший в мене нині клопіт: хочу чи не хочу, а дисертація мусить бути написана».
Він узяв Оленку лівою рукою за плече, на ходу повернув її до себе і ще раз сказав:
«Ти й справді гарна…»
«А що мала б на це відповісти я? – дівчина кокетливо глянула на Данила. – Повторити те саме? Що ж, могла б… Та хіба врода – найважливіша людська прикмета? Головне, що мені з тобою просто, легко, наче ми вже давно знайомі».
«Та це ж найкращий для мужчини комплімент! – вигукнув Данило і враз пильно вдивився у вершок Попа Івана. – Поглянь, поглянь, Оленко: бачиш той синій, аж чорний клубок над руїнами обсерваторії?»
«Бачу, то й що?»
«О, ти міська панянка, а не гуцулка: то знак грози, я знаю… Приквапмо крок, щоб встигнути добратись до Веснярки. Там ватагує старий Дмитро Мочерняк, він прихистить. Та й, може, щось цікавого повість…»
«Ти з ним знайомий?»
«Ні, чув лишень про нього… Кажуть, він знає багато цікавих небилиць. Можливо, щось нового дізнаюся з гуцульської демонології».
Тим часом синювато-чорний клубок хмари, що дотепер непорушно висів над вершиною Попа Івана, почав раптом набухати, надуватися й набирати форм страхітливої потвори, що безупину міняла свій погрозливий лик, стаючи схожою то на розсердженого велетня, то на дракона із роззявленою пащею, якою він поглинав синяву неба, – й миттю не стало над головами мандрівників і шматочка голубизни, а з-поза гори, ген аж з-над Тиси, стрімко піднялися в небо клуби сизих випарів, окреслених оранжевою облямівкою, нібито десь там, на урочищах Обнижа і Прелук, вибухнув вулкан, й ось за хвилю гаряча лава поллється схилами вниз, заливаючи жереповий заросляк разом з полониною й будівлями на ній; перехресні тихі блискавки протинали небесну куряву, розпікаючи її до стану фіолетової плазми; обважнілі, немов насичені вулканним попелом хмари спадали на землю, й долинув нарешті безугавний гуркіт громів.
Розділ другий
Світ стемнів і не проглядався вже й на крок, Данило схопив Оленку за руку, й вони щодуху побігли плаєм, що потягнувся вздовж підніжжя Попа Івана до Веснярки; мокра темінь заліплювала очі, Оленка зсувала долонею з обличчя сніжницю; обоє вмить промокли до нитки, в Оленчині шльопанці набилося холодної кваші, ноги задубеніли, руки заклякли, тільки з Данилової долоні, в якій він затиснув руку дівчини, струменіло тепло; обоє бігли навмання, бо світ геть зчорнів – й нарешті повіяло на Оленку гарячим духом ватри, а в очах просвітліло – то Данило з грюкотом відчинив двері колиби, увіпхнув досередини дівчину, сам ввалився за нею, й порятунок від лиха постав перед ними в образі вусатого діда, який сидів за котлом, повним загуслого молока, й з тієї гущі виймав сніжно-білу масу, витискав долонями з неї сироватку, збивав у плесканки й складав уряд на лавицю свіжі будзи.