Стримував Митуса коня, а чобітьми пришпорював під боки, кінь іржав, і рвався Митуса до русалки; та відбувалося свято, знав співець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона, що він живий-здоровий повернувся з походу, – не бачить, бо піснею за ним тужить; виходила Зореслава на межу й пильно в його бік дивилася, враз упізнала й скрикнула тихо, та ще була русалкою й мусила спитати в дівчат: «А що там в руках у вас – полин чи петрушка, втікати чи залоскотати?» – «Полин, полин!» – загукали дівчата; кинулася русалка бігти житами, а тоді рушив з копита Митусин кінь і, зволочивши жито, вибіг без вершника на берег Чорнані й там ждав його, та довго не було видно ні вершника, ні русалки; заздрісні дівчата співали: «А відки ти, дівчинонько, а відки, а відки, чи не з тої полонинки, що родить ягідки?»; палко кохав співець русалку в житі, а потім виніс її на руках, білу, без рутв’яного віночка, на коня посадив перед собою, і злетіли обоє на буланому в небо.
На лету обнімала Зореслава коханого свого й питала: «Як будемо жити, Митусо?» – «Співатимемо, люба. Ти подивися довкола: і сонце, і ніч, і земля, і люди – все те пісня, Зореславо. Життя – пісня, хоч і не завжди весела, та хтось повинен співати, щоб люди людьми були, а не робучою худобою».
А Зеленої неділі в соборній церкві Святої Богородиці молоді слухали Службу Божу, стояли перед аналоєм на білому полотні із свічками в руках: у кого скоріше догорить, той скоріше умре; рівно згоряли свічки, й добра надія теплилася в серцях Зореслави й Митуси, а після вінчання вийшов до молодих князь Данило, щоб поблагословити, і, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна – свічка у співця погасла…
IV
«Навіщо ти вбив його? – підвела суворі очі Зореслава і пройняла осудливим поглядом князя, що сидів за пригаслим вогнищем посеред дитинця Тустанського замку. – Чому ти забув, що найбільший дар для народу – співець?»
Мовчав князь.
А починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму, що витягувався з дитинця крізь вузьку димницю в стелині, і врешті погасла.
Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до ґалереї. Вийшов на поміст і поглянув з-під причілкового залому на світ, засланий вогким осіннім туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну паморозь широко розлиті води Воронового потоку; князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримає облогу тустанська залога? Питної води в камінних водоймищах вистачить до зими, харчу, напевне, теж, та коли замерзнуть води, замок упаде – нерівні сили. Треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки: підземний хід сягає аж до Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.
Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а праворуч, за гаттю, від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия засіріли плосковерхі юрти видовженим колом – стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів, і серед них, можливо, сам Бурундай: на середній найвищій юрті звис мокрий зелений стяг.
Чому вбив… Як тобі пояснити, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями дана мені. Я б не судив його, коли б не був князем, та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був неправий, то людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми тільки виконавці вищого закону, якому скоряється навіть князь.
Ти подивись на них – хто вони? Що це за народ, що за зборище озброєних людей, як зуміли вони від озера Кулун-Бугір, алтайських відрогів, Байкалу, Єнісею дійти переможним походом аж за Карпати, і ніщо їх не зупинило, ніщо не стримує й досі; що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своя земля не дорога, бо своєї рідної землі вони не знають? Усе в них є – зброя, сила і влада, і нічого не мають – ні тину, ні двору, ні посадженої деревини, навіть кладовищ нема, одна лише хіть іти далі й далі, неволити й нищити, ґвалтувати й різати, а в ім’я чого – не відають самі, бо ж не мають ні подвійних ротів, ні бездонних животів і вдовольняються малим. Яке ж прокляття жене їх сотням народів і їм самим на погибель? Та є у них суворий військовий лад, я сам це бачив, коли їхав до Батия на поклін: тумени розділені на кирієни, кирієни на сотні, сотні на десятки, кожна військова одиниця має свого нойона, кожний нижчий нойон рабськи підвладний старшому, жодному воїну під загрозою смерті не вільно перейти з десятки в десятку, про кожен крок і вчинок доповідається від нижчого до вищого, аж до кагана, якому до всього на світі, крім своєї юрти, кумису і жінок, байдуже, – і весь цей порядок існує сам собою, навіяний всемогутнім страхом перед законом, існує, немов лук, якому призначено випускати стрілу.
Дивись, це не народ, а об’єднана страхом суміш людей, орда, якій суджено розповзатися по світу, поки не розчиниться безслідно в океані народів і простору… Але вона є. Чоботи мають халяви, штани – пояс, кожух – комір, тіло – голову, а маєтку стільки, як кінський хвіст і власна тінь, але в своєму нестримному поході сповідують вони туманну віру в останнє море, якого ніколи не побачать, та до якого йдуть і мають у цьому свою мету, бо іншої не знають, і мають утіху від пролитої крові, бо іншої не відають також. То чи ж винні вони? Хіба пішли б ці пастухи із своєї волі різати й палити, якби вища сила дикого закону не гнала їх?
Але чи винні ми, що маємо свою землю, своє дерево, зело, свій дім, обряди, свята і пісню, й для того, щоб зберегти все це нам дане й нами помножене, мусимо зміцнювати свою державу і закон? І мусимо бути жорстокі, і мусимо мати військо, послух і кару, бо ми – народ, який теж оберігає себе вищим і незалежним від нього законом. Не розумів цього Митуса. І я убив співця. Бо мусив. Саме в той час, коли стали незмірно дорогими кожна людина, кожен корінець зела, кожна буква у слові, кожен звук у пісні… Закон повелів, бо винен той непокорою, винен той сваволею, хто руйнує засади держави. Держава – неволя, створена дідами нашими для того, щоб народ був вільний від загарбників. Хто ви без держави – ти і Митуса?
А він захотів бути вільним. Окремим тілом… А може, так повинно бути, хто пояснить мені? Коли владця й співець єдині, тоді й чин їхній удвоє значиміший, і якщо твориться чин справедливий, то й удвоє він стає справедливішим. А коли ні – то союз владці і співця удвоє більше зла приносить? Так, бо непідвладний співець може погамувати неправе діло володаря. Але ж, ставши окремою неконтрольованою силою, він матиме змогу створювати рівнозначно і красу, і потворність… Де, в якому місці найдоцільніша спілка влади й мистецтва? Де межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні зійтися правитель і співець? Що є мірилом добра і зла – мистецтво чи закон? Але ж оборона рідного краю – це добро, на сторожі якого стоїть закон, і його нині уособлюю я. Чому Митуса не хотів стати зі мною поруч?
…Митуса надпив з чаші вина, поставив її на стіл і промовив:
«Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж мене любиш ненавидячи. Я ненавиджу твоє властолюбство, жорстокість і несправедливість, шануючи водночас твоє міцне владичеське начало, ти ж любиш мою пісню, та ненавидиш незалежність. Як нам змиритися? Чи маю підкоритися твоєму началу й убити в собі свободу творення? Кожну пісню починати з твого імені, а не з імені простого ратника, з яким на полі бою рівні єсьте, бо ж проганяє ворога не княжий клич, а меч ратника, але й не підніметься озброєна рука без княжого поклику. Якщо погоджуся стати твоїм придворним співцем, то хіба моя згода не стане тією ж самою смертю, до якої хочеш присудити мене за непокору? Ба ні, удвоє гіршою. Бо насильницька смерть пісні моєї не уб’є, покора ж навіть не народить. Воля твоя, князю. У твоїх руках суд над моїм тілом, у моїх – над твоїми діяннями. Все гине на землі, та ніщо не зникає безслідно: залишається пам’ять – добра а чи зла».