Від хати до хати, від села до села зигзицею шугала вістка про провісника нового Бога, що зійшов на Оріянську землю з небесного Єрусалимського шляху й мандрує на північ до межі світів, позначеної найвищою кручею над устям Десни в Данапр, де земля легко й радісно підноситься до неба, а баня небесна благословить зелену україну.
За апостолом гурмою ішли увірувані орії, супроводжуючи Божого посланця до свого храму, щоб жертву данапрівському богу зрів – чейже один Всевишній на землі. Ірани називають його Маздою, гебреї – Єговою, а оріяни – Родом, який послав на землю свого сина Даждьбога достоту, як Ягве Ісуса. Йшли збентежені оріяни за апостолом до кручі, в підніжжі якої, у Святошинському гаю, стояв головний оріянський храм: хай скаже своє слово волхв Богодан.
Розступилися клени й осокори перед прочанами, які йшли до свого храму в сумнівах і надії: чей не розсердиться Род за те, що увірували в Духа Божого, зісланого колись в образі голуба на Ісуса під час хрещення, – бо й водохресний обряд їм не чужий. Навесні, коли сонце виходить із сузір’я Перуна й народжується на землі вода, весь оріянський люд іде до требищ над священні потоки, щоб змити з себе накип щоденних буднів, який прилип до тіла й душі: втому, злість, чужоложну похіть, ненависть, жадобу помсти, лінивство, байдужість, заздрість – все змиє вода Перуна, якщо ти в щирому покаянні діткнешся троєперстям до своїх грудей.
На огородженій частоколом галявині, що похило збігала до священного струмка, оточив жертовний камінь чотиристінний без покрівлі храм з відкритими трьома брамами. За каменем, у глибині храму, стояв високий дерев’яний ідол бога Рода з повним вина рогом у витягнутій руці, а біля його стіп лежали на землі плуг, сідло і меч. Ідол мав три обличчя, що створювали єдиний образ Рода, а тулуб його ділився на дві частини: вгорі витали люди, які заселюють Оріяну, а внизу панував підземний світ, на якому держиться земне життя.
Андрій приглянувся до найнижчого зображення: то стояв на колінах скотій бог Велес, якого Род скинув у підземелля за те, що дав він людям Оріянського краю надмір молока й меду, посіявши цим серед народу найтяжчий гріх – лінивство; та все-таки щедрий бог достатку не покинув людей: ось тримає він у руках над головою землю у вигляді клаптика дерну – вічно тримає й клянеться, що це його україна, що укроїв він людям рівно стільки землі, скільки вони можуть захистити мечем; Велес присягає, що завжди буде її утримувати – всю україну Оріяну, а якщо лже, то хай земля його покриє.
Так пояснював Андрієві волхв Богодан.
«Велес двигає на собі життя, а Род благословить, бо ні один не є сильніший від іншого, бо обидва опікуються людьми. Це наша триєдиність – Бог, громада і україна, тому ми свято вшановуємо священне число: тричі благословляємо своїх дітей, тричі цілуємося при зустрічі, тричі спльовуємо проти злих сил і тричі піднімаємо труну з покійником».
Думав Андрій Первозваний про незбагненну спільність між народами, віддаленими один від одного на тьми-тьмущі стадій, – в засадах релігій і в щоденному побуті… Водохрещення, троєперстість, триєдиність, а ще довгий до п’ят, як у юдейських первосвященників, блакитний подир на жерцеві… А може, Ісус уже колись й сюди приходив?
Волхв Богодан підійшов до жертвенного каменя, на який крізь верховіття дерев, що оточили храм, падав сніп сонячного світла, поблагословив його до жертвоприношення й промовив до апостола:
«Я вислухав тебе, Божий посланцю, і зрозумів, що ваша віра не чужа нам. Та інший у нас світ й інші обряди. Наш Род добрий, бо не для проби обрав нас з-посеред чужих племен, а породив нас. Тому ми злилися з ним, як із Природою, і пізнаємо його в Природі. Усе тут наше – він і земля! Ти ж приносиш нам науку Сина Ягве, й ми повинні знати, в чому незглибима сутність його науки…».
«Ісус приніс на землю прощення гріхів, – відказав Андрій. – Ви боїтеся таємниць, прагнете в усьому ясності, та неспроможна людина знати все, й чи не обдурює вона себе, стверджуючи, що все пізнала? Таємниця ж Христа полягає в тому, що до неї треба весь час доростати душею. Проте вона вічно буде таємницею життя, смерті й воскресіння й водно спонукуватиме людину до поступу й до удосконалення… Ви багато знаєте, але повинні ще й пізнавати, бо обдаровані єсьте мислю і словом. У цьому й різниця між людиною й німиною: німина щось знає і завше робить те, що знає; людина пізнає і не відає нині, що вчинить завтра…»
«Що ж саме повинно спонукувати людину до пізнання? – спитав Андрія волхв. – Праця, жорстокість, обман? Чим велить керуватися Христос?»
«Ісус проповідував милосердя й любов», – відказав Андрій.
Волхв довго мовчав, мовив потім:
«Це найсвятіше почуття може нас поєднати. Ми дозволяємо освятити нашу землю Хрестом… Справимо жертву, і я поведу вас до межі світів».
Прочани поклали на ватрище зерно і стільники з медом, а камінь поливали не кров’ю жертвенних ягнят, як у гебреїв, а свіжим молоком: довкруж розносився солодкий запах хлібної, медової й молочної землі, яка ще не знала крові, бо була молодою. Оріяни падали ниць перед каменем і били поклони, а волхв воздавав молитву, й люд вторував за ним хором: «Даждь, Боже!»
Слухав Андрій і дивувався, що так само, як ці незнані оріяни, молилися до Ягве гебреї-хлібороби: «Благослови нам, Боже, наш урожай, пошли росу і дощ, щоб і завтра ми були наділені щедротами Твоїми!»
Коли запашний дим розіслався над потічком і всякнув у прибережні трави, волхв Богодан, спираючись на костур, пішов попереду процесії в бік Данапра. З ним поруч ішов Андрій Первозваний, двигаючи на плечі білого хреста, з явора витесаного. Виносив його на зелену оріянську Голготу.
А коли стали на вершині гори – уздріли у всій величі диво Оріянського краю: рвійний плин безмежно широкого Бористену. Вихопившись із холоду північної землі, сповільнив він раптом свій біг біля підніжжя кручі, розливаючись по рівнині на десятки рік; верболозні острови спиняли ріку, щоб вона встигла відбити у своїх водах красу Оріяни, а потім, знову злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням і ревом ринути на південні простори, забираючи в себе всі води благословенного краю для подарунку Гостинному морю.
«Погляньте, люди, – промовив волхв, вказуючи рукою на плин Данапра. – Праворуч – наш край, а ліворуч – на північ і схід, за крайнім урочищем Полин, в земних тіснинах якого завмер до часу пекельний вогонь, простягнулися аж до гіперборейських льодів землі безбожного Маґоґа, Яфетового сина, і панують там ватаги з коліна Роша – живуть дикі племена на безмежних просторах – до кряжів Ямантау й далі аж до Гіндукуша – їдять вони нечисть і вбивають один одного… Ця круча, де стоїмо, то вже межа світів – супротивних і непримиренних. У північному світі холод породжує злу силу, готову рушити валом на землі, що знають Бога, й відчинити тіснини в Полиновому урочищі… Так гласить оріянський кощун… Поблагослови, чоловіче Божий, – звернувся волхв до Андрія, – цю землю, може, не дасть ваш Бог злій силі спустошити колись наш край».
Він троєперстям тричі торкнувся до чола апостола, і той вкопав на вершині кручі хреста.
І промовив урочисто Андрій Первозваний:
«Бачите гори сі? На них возсіяє благодать Божа, і стане тут город великий!»
* * *
Стихла апостольська сповідь Андрія Первозваного, яка долинала з-над вод Генісарета до слуху Івана Богудухавинного, лик якого зухвалий майстер Євген Безпалий поєднав з образом апостола; потахла річ Андрія у вічності, й долунювала лише з розламів минулого часу поганська музика рогів, флояр, гусел і тилинок, що супроводжували пророчу мову, але й вона блякла, віддаляючись у незвісті, поки не стихла під торохтінням барабанів на капищах… Й тоді на місце музичного хаосу почало вливатися, набираючи гармонійної звучності, мелодійне таланіння дзвонів, що долинало звідусіль – з-під земних пропастей, в які запалися, рятуючись від лихоліть, християнські монастирі, та із золотоверхих соборів, що сягали хрестами слави небес.