Й незчувся Леонтій, коли опинився серед парубків і, розохочений, почав шукати своєї дівчини, яку покинув у далекому краю, й кожну заклинав «Будь русалкою в цю ніч!» – не знав, котру закляв.
На узгір’ях між Кливою і Магурою розпаношувалась купальська веремія, на вершинах гір пломеніли ватри, а в долині було темно, ще й місяць ховався за хмари.
Тоді вийшла на середину галявини жінка в сорочці з довгими рукавами, з її очей впали долі два сніпки променів й запалили ватру; жінка рукавами роздмухувала полум’я, й коли ватра спалахнула, скинула з себе сорочку, й від білоти її персів померк вогонь на кострищі, а вої від невимовної краси чарівниці перемінилися у кам’яні статуї.
Жінка підвела вгору руку з туровим рогом, й тоді обступили її боги Хорс, Стрибог, Перун і Велес, теж з каменю вилиті, щоб захистити жінку від вихору: у дикому танці закружляв волхв-хмарогонець на її честь.
Й оглух Леонтій від пекельного галасу, осліп від вроди богині достатку й плодючості Мокоші, скупаної у вогні.
А вона – така неймовірно схожа на його кохану Діану, яку покинув у Візантії – промовила до нього:
«Ти ж закляв мене, тож іди до мене!»
4
Від шаленого танцю, що його творив волхв-хмарогонець разом з пекельною чортівнею, розступилися аж на край галявини кам’яні бовди, що зображали язичницьких богів, завихрилися хмари над Бескидом й, розпорені блискавками на чорні клапті, полетіли до обрію, що підперезав небосхил блідо-синім ременем, не даючи їм пропадати в незвістях. Кудлаті бовдури колотилися під банею неба, затінюючи і зорі, і серпик місяця, – весь світ потонув у вологій темряві. Перун невтомно ламав на зиґзаґи вогненні стріли, реготав громовим відлунням у Даждьбогових чертогах, й ця розкішна тривога Природи тривала доти, поки хмарогонець не відчув утоми. Його постать ще вихорилася довкруж ватри й заслоняла незмірно звабливу голу богиню Мокошу, вид якої прозирав білизною між язиками полум’я, намагаючись здивувати чужинця, який заблукав у поганський світ. Та ієромонах Леонтій зовсім не торопів від того чуда: богиня плодючості Мокоша дивно була схожа на кохану Діану, яку він покинув, не докохавши її в ріднім краю.
Тим часом хмарогонець, утомою здоланий, лежав уже на землі, важко дихаючи, й подих його проникав крізь частокіл смерек, що обступили Тухольську долину, й білим серпанком піднімався над кожухом ліщинових зарослів, сповіщаючи добре верем’я.
Тоді язики полумені, за якими ховалася Мокоша, намагаючись допасти зором до чужинця, потахли, й до Леонтія наблизилася чарівна жінка, скупана у вогні. Кожен м’яз її щедрого тіла, світло очей, повномолочні груди й кучерявий, ніби осокою протятий трикутничок, що визирав із пропахвини, засліпили ієромонаха, жива жінка обпекла його гарячим подихом, й Леонтій, вимучений чоловічою повздержливістю, відчув ураз у своєму тілі ту саму, що у волхва, буйність танцю, порив хмар під вітром і жагу Перунових блискавок. Він кинувся до неї, заворожений красою вродливиці, й спалахнув і згорів у ній, а коли отямився – почув її голос, який теж був йому знайомий:
«То ти вже звідав, що таке пізнання добра і зла, про яке ваші жерці завчено повторюють за християнським писанням?»
«Звідав, – відказав Леонтій. – Добро – то радість, а зло – спустошення після неї».
Й він потягнувся до жінки, щоб ще раз спізнати добро. Та вона його зупинила.
«Ти вже наш, – сказала, – і розкошуватимеш у нас так само, як розкошує Природа: зимове спустошення пропадає у весняній радості, і так триває вічно. Я забираю в тебе твій час і дарую тобі своє безчасся, щоб ти у ньому пізнав цінності, які відвічно володіють світом. Увійди назавжди в нього, як щойно входив у мене. Я богиня Природи, я – справжність, і тільки мій досвід, моє життя у проявах божої краси і людських звичаїв може стати змістом твоїх проповідей. Я покажу тобі світ, яким володію, і ти з його цінностей вибереш для своєї науки найвищої проби перли, які ще зберігаються на землі, неушкоджені й чисті, мов золото. Іди зі мною і дивись…»
Мокоша взяла його за руку й кам’янистими рагашами вивела з гірських тіснин на відкриту тацю землі, що прослалася від обрію до обрію, окреслена межами минулого й майбутнього. Було то поле світового безчасся, яке мало поглинути власний час прибулого.
Вона підвела Леонтія до розбуялого куща папороті, й він побачив, як з ребристого листя вихоплюється струнка бадилина, уквітчана білогарячим пуп’янком.
Мокоша зірвала ту гарячо-білу квітку, піднесла вгору, а тоді перед очима Леонтія явився примарний, мов уві сні, й правдивий, як будень, світ, й жили на ньому незнайомі люди, які дихали тим самим повітрям, що й він, чули ті самі голоси птахів і звірів, проте підкорилися законам і звичаям, яких не знав чужинець, а щоб пізнати, мусив перемінитися в пілігрима, цікавістю пойнятого.
Та враз не стало біля Леонтія Мокоші, ніби розчинилася її зваба в шумі темних борів, у журчанні потічків й натужному плині рік, у клекоті орлів у небесах, у світлі допитливих дитячих очей, у недовірливих поглядах суворих мужів, у хтивій звабі красунь, кожна з яких взяла дар від Мокоші: білизну грудей, гнучкий стан й трояндову жагу очей, і входив чужинець у відвічне на цій землі життя, яке він наповратився просвітити новою вірою, не знаючи таємниць віри тутешньої; не відав Леонтій і джерел її – так само, як несила було йому збагнути, звідки береться всеможне сяйво папоротевого цвіту, яке відкривало перед ним незнайомий край.
І, ставши з місіонера пілігримом, ступив Леонтій у світ, затоплений сяйвом купальського цвіту.
5
Ієромонах Леонтій, зачувши слова князя про вогонь, що його виносять пожильці зі старого дому в новий, вийшов із шатра й увіч той вогонь побачив: котився він кроковими колесами із Крушельниці, й супроводжували його русалки, які, тримаючись за руки в хороводі, сходили з гори в Тухольську долину.
Не вернувся Леонтій до намету, й подумав князь, що його співрозмовник потрапив у русалчин полон. Не посилав за ним гридня й пильно прислуховувався, чи не чутно погоні. Та від залучини, де Опір впадав у Стрий, не долинало жодного звуку, й заспокоївся Святослав, з полегшею здогадуючись, що Святополкові вої не зважилися наближатись до заставлених уграми Верецьких Воріт, й опальному князеві вдасться, як тільки розсвітне й закінчиться купальська ніч, вивести свій загін крутим схилом Крушельниці до перевалу.
Під спів дівчат, заколисаний русальною ворожбою, Святослав поринув у підступну дрімоту й у напівсні побачив: верби над Опором опустили віття в зашумлений плин ріки, й по них спиналися, виходячи на берег, русалки, які покинули на дні Опору кришталеві хороми, й тягнулися до місяця, що із серпика ставав повнею; були вони зеленоволосі, синьоокі й гнучкостанні, а голівки їхні коронували вінки з осокового віття та водяних лілій.
Заплітали довгими пальцями волосся в коси, гойдалися на вербових гілках й тихо наспівували; те солодке жебоніння заманювало князя, він вийшов із шатра й, підійшовши до верб, вибрав з русалок найвродливішу – Марену, подав їй руку, русалка потягнула його до себе, й він пірнув на дно сну.
Й приснився Святославові сон, облудності якого не дано було йому збагнути.
Ось вийшов він на берег Стрия, де вчора поліг його ар’єрґард, й не побачив там ні ворожого війська, ані полеглих ратників, пологим зарінком блукала лише одна постать, і був то братовбивця Святополк Окаянний. Обхопивши руками голову, він уголос вимолював у свого нового Бога прощення за тяжкий гріх, плакав, ридав, бився в груди, – й злобно помислив Святослав, що сповнюється проклін Ярослава Мудрого: настигло злочинця божевілля.