Роман Іваничук
І земля, і зело, і пісня
© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021
© Н. Л. Бічуя, В. В. Ґабор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021
© В. В. Ґабор, примітки, 2021
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021
Благословення Руської землі
Тридцять третього року по народженні Христа – десятого дня після Його воскресіння буря велика пронеслася над Єрусалимом, і, вчувши в рокоті громів голос Бога, зібралися апостоли у дворі Іродового Храму, щоб прийняти Боже повеління. Й коли розвіялися хмари, з диска сліпучого сонця відірвалися вогненні язики й повисли над головами апостолів. І кожен учень Ісуса почув досі невідому, проте зрозумілу мову, що кликала їх у дорогу до народів, котрим вони мали принести правду Христову.
Тож розійшлися апостоли – в Месопотамію, Каппадокію, Фріґію, Памфілію, Єгипет, Лівію, Кірсену, Кріт, Аравію. Андрій же Первозваний вчув мову оріянську, яка полинула до нього від межі світів, що пролягла між слов’янами й племенами Яфетового сина Маґоґа на півночі. Й подався апостол у дорогу, полишивши за собою портове місто Кесарію, за яким стугоніли скелясті гори Моава.
У Кесарійському порту стояла біля причалу величава червоновітрильна римська трієра, готова вирушити до Ольвії. Команда трієри прийняла на борт апостола за невелику суму – як пілігрима від ольвійської юдейської громади, що відбував паломництво до Єрусалима на свято Шавуот.
Йшла трієра спокійними теплими водами дні й ночі, минаючи білі грецькі острови в Егейському морі; обережно, майже нечутно, начебто стояла на місці, просувалася крізь Геллеспонт, Пропонтиду й, прослизнувши вузьким Босфором, на берег якого наповзав багатолюдний Візантій, вихопилася в Понт Евксінський і на двадцятий день морської дороги сягнула землі, де сходилися в одне тихе водоймище води Бористена й Гіпаніса, на правому березі якого виднівся обгороджений зубчастим муром з чотирма сторожовими вежами грецький поліс – фортеця Ольвія.
Апостол зійшов на берег й потонув у портовій метушні: до трієри збігався ольвійський люд, щоб накупити дешевих заморських фруктів, які вмить продаватимуться на агорі втридорога; римські леґіонери стримували натовп, штовхали, лаялись; були тут, крім ольвіополійців, метушливі візантійці, чорновусі даки, галасливі таври й бородаті скити-кочівники, які скуповували у приїжджих купців фігури грецьких богів, наперед замовлені пекторалі із зображеннями скитських воїнів, що приборкують коней, срібні гребінці й фібули та золоті монети з карбованими парсунами грецьких царів.
Ольвія, яка вже тоді належала Римові, була занедбана, запущена в бруді й смітті, що накопичувалось горами в пристані і вздовж вулиць. Нижнє місто зяяло руїнами, де тулилися бездомні жебраки й злодії – і лише Верхнє із заставленою торговими рядами агорою та Зевсовим курганом, на якому височів храм Вседержителя, нагадувало про колишню славу Ольвії; а музиканти, давні вчителі яких супроводжували колись урочисті процесії на святах Аполлона й шалені діонісійські вакханалії, сиділи зі своїми лірами й кіфарами вздовж доріг, що вели на агору, й тягучими жебранками випрошували милостиню.
Андрій Первозваний зупинився перед кам’яними східцями, що спиналися до храму Зевса. Вражений контрастом між нужденністю Нижнього міста й величавим з рядами корінфських колон храмом, який самотньо височів у Верхньому й ніби волав до небес про кривду, заподіяну старому славному полісу, – заговорив сам до себе:
«То вже не життя, а історія. Siс transit gloria mundi. А ми розпочинаємо нову епоху – не Зевса, а Христа».
Біля храму Зевса ждали на апостола скитські вої – у бронзових шоломах і шкіряних панцирах, з сокирами при боках. Поміж ними стояв, втішно посміхаючись, апостол Матей, якого колись полонили скити. Андрій віддав скитові мішечок з грішми, той перерахував динари й відпустив полоняника.
«Слава Ісусу Христу! – привітався Матей і обняв побратима. Опісля, сягнувши рукою в пазуху, вийняв папірусний сувій і подав Андрієві.– Я написав у неволі книгу про Христа й про нас – Благу вість для людей. Віддаю тобі, Андрію. В Оріяні безпечніше, там народ молодий, буде, може, поблажливий до тебе. А я піду, куди мені призначено – в Каппадокію, землю Понтійську. Передчуваю свою смертну годину, тож хай не пропаде Євангеліє».
…Залишивши Ольвію і з євангелистом Матеєм попрощавшись, подався Андрій Первозваний пішки понад Бористеном на північ – до межі світів, як було велено Провидінням, – мусив дійти до найвищої кручі в незнаній Оріяні, за якою розпочиналося царство холодного Борея, й поставити там хрест.
Йшов удень і вночі й відпочивав лише у полудневу спеку; вдень зорив за сонцем, а вночі показував йому напрям Молочний Шлях, і брів він попід ним, розгортаючи буйне волоття трав – немов на дні морському. Губився у високій тирсі, ніби в пралісі, там же й знаходив поживу: забирав з гнізд чаїні й перепелячі яйця, ловив куріпок і смажив на вогні, в озерах ловив сітями рибу, що густо телесувалася у кришталевих водах, у дуплах лип та дубів знаходив мед, який збігав по стовбурах й застигав на корі грудами, мов живиця, – земля тут була такою багатою, що й працювати на ній не треба, сама могла нагодувати кочових скитів, які зрідка з’являлися під краєм неба з валками возів й чередами худоби, й там же зникали, канувши за небокрай.
Вряди-годи вихоплювався з тирсового полону, й тоді перед очима, скільки світу, – аж до обрію – скопичувалися один за одним горби й пагорби, а між ними у глибоких байраках кучерявилися острівці ліщинових кущів, оточених, немов сторожею, терном і глодом; згодом горби маліли, а щоб їх побачило небо, бо нíкому тут більше, взивали до нього фіолетовими озерцями люпину та кривавими латками маку й сповзали знову в безмежжя розімлілих під сварожим промінням трав, звідки не видно світу, й дорогу на північ показувала мандрівникові широка бинда Бористену, що просвічувалась голубизною крізь зарості очерету, вільх та трепетолисту.
Не знав Андрій назв цього зеленого буяння, як теж – і богів, які з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в світі благами майже безлюдний край, і подив та заздрість щербили його серце: чи ж то справедливо вчинив Ягве, коли випалив сонцем Ізраїль, Єгипет, Грецію, густо заселивши їх народами, й вони на безводді й безхліб’ї, в пустелі, пісках і солончаках мусили витворювати високі цивілізації й викрешувати в собі силу мислення в боротьбі з убозтвом землі? А може, саме в жорстокій спонуці до непосильної праці й таїться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторні культури, досконалі державні утворення, могутні війська? І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навіть домівок не мають: чейже ніколи мешканці бористенських степів не спожиють цього добра. То чи ж не є воно самоціллю й створене лише для втіхи єдиному Богові – тоді, як стільки народів світу ділять крихти, здобуті тяжкою працею на пустках?
Йшов апостол, виминаючи непевних кочівників, які де-не-коли з’являлися на степових в’їжджених дорогах, – сповнювалось тоді зелене безмежжя ревом худоби, іржанням коней, скрипом дерев’яних коліс і лопотінням халабуд, нап’ятих на теліги, – були це ті самі скити-антропофаги, в котрих Андрій викупив Матея, й хоч не йняв він віри, що тут насправді живуть людожери, все ж остерігався бородатих понурих людей, які жили за законом кочівлі: ходила ж бо чутка в грецьких полісах, що скити обертають чужинців у рабів, осліплюючи їх, щоб не втікали; засуджених на смерть скидають з урвищ; на похоронах князів убивають рабів, коней і жон, спалюючи їх разом з покійником на жертвенних вогнях, – про це розповів Матей, застерігаючи його перед напівдикими людьми, в яких перебував у неволі, тож ховався Андрій далеко від доріг у вибалках, коли на обрії з’являлись валки.