Я теж говорив довго, і після мене вже ніхто не взяв слова. Янукович, стримуючи гнів, щось пояснював мені й нарешті подякував нам усім за присутність. А я ще сказав до Янківа: «Ви запрошували мене на конфіденційну розмову, то вважайте, що вона вже відбулася, я нічого іншого вам не скажу».
На другий день весь Львів говорив про мій виступ: знайшовся, мовляв, один із мільйонів… За кілька днів Янківа зняли з посади – не думаю, що через мій тост. А може…
Нині ж я заглядаю в майбутню осінь і прикидаю в думці: а чи хтось із тих плебеїв, які так принизливо повели себе перед Януковичем, згадає мої слова, коли треба буде заходити до кабіни й вибирати в бюлетені одне ім’я із багатьох кандидатів на президентську посаду?
* * *
Наприкінці липня цього року я відніс у видавництво «Літопис» свій останній роман «Через перевал», який завершує, немов шпиль багатоповерховий будинок, п’ятнадцятитомний цикл історичних полотен. Хронологічно я підійшов у них до нинішнього дня і з досягнутої крайньої висоти споглядаю далеку й близьку нашу історію, намагаючись за допомогою історичного досвіду оцінити стан літератури й політики на переломі тисячоліть.
Мій химерний роман «Через перевал» виявився для мене самого ще й містком, яким я переходжу від художнього творення до мемуаристики – в ньому я намацував сьогоднішні події і хоч дбайливо прикривав їх романним флером, все ж вони є справжніми, майже не придуманими – так врешті я виривався з тенет художнього камуфляжу на чисте поле реальності.
Чи добре це? Хто зна… Впевнений лише в тому, що кожен письменник мусить завершити свою працю спогадами, щоб майбутній читач міг побачити ґрунт, з якого виростало мистецтво. Він захоче знати, якими ми були в житті, що нас єднало чи роз’єднувало в ході літературного процесу, як вростали нові віяння в традицію, як народжувалися традиції нові і що із старого багажу творці забирали з собою; які конфлікти розпалювалися між митцями і чи шкодили вони, а може, сприяли мистецькому поступові; майбутнього читача цікавитиме й інтим, а що епістолярія вийшла з ужитку, то він шукатиме його в спогадах; читач захоче знати теж про наші незгоди й сварки, адже ми були людьми – не ангелами, і поки я дійду до своєї оцінки нових літературних напрямів і стилів, грішно зупинюся на одному моменті болю, якого завдав мені товариш… Можливо, я б і не грішив – не розвереджував старих болячок, якби в них не заціпеніла образа за посягання на мою честь.
Я вимагаю публічного вибачення від Миколи Рябчука, який у закордонному інтерв’ю Бугомілі Бердиховській («Bunt pokolenia», Lublin, 2000) змалював мене як совєтського колаборанта.
Моя політична поведінка під час радянської окупації добре відома: я ні разу не пішов хоча б на дрібну угоду з комуністичним режимом, у жодному своєму творі не зганьбив себе похвалою окупантам чи плюгавленням національних святощів, я гідно витримав двадцятилітнє цькування за роман «Мальви»; працюючи редактором прози в журналі «Жовтень», я, ризикуючи своєю посадою, всіма правдами і неправдами проштовхував до друку оповідання Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Володі Яворівського, Ніни Бічуї, Дмитра Герасимчука, яких у певні періоди окупації ніде не друкували, – а ось одного разу не схвалив фейлетонних шкіців про дебілів і пияків Миколи Рябчука («Він був дебіл, але вона не була дебілкою», – так починався, пам’ятаю, один фейлетон: ну просто-таки ґеніальний зачин!) – і на тобі: мене за це обізвано колаборантом, прислужником, мало що не кадебістським поплічником!
Тож треба дійти до такого свинства!.. А чи ти вже забув, Миколо, як я розпинався на приймальній комісії Спілки письменників, членом якої був довгі роки, щоб тебе прийняли до неї, та ще й рекомендацію тобі давав? І ти добре знаєш, сам про це мені говорив, що якби не я, тебе не прийняли б – аж до горбачовської перебудови! А пам’ятаєш, як ти дякував мені, наздогнавши на Пекарській, і за рукав тягнув, запрошуючи на вино, щоб у такий спосіб віддячитись. Я ж не пішов на могорич, тож нині ти позбувся свого боргу в такий нешляхетний спосіб.
Що зайшло між нами тридцять років тому, я вже встиг забути, слава Богу – ти нагадав…
А зайшов якось до мене в редакцію молодий, інтеліґентний і, як виявилося в розмові, освічений юнак, який під кінець нашої приємної бесіди приголомшив мене інвективою, ніби в очі плюнув, – а був я вже автором «Мальв» і «Манускрипту з вулиці Руської».
«Ви добре знаєте, що українська проза нині в занепаді, це не проза, а хуторянське белькотіння, і я хочу започаткувати новий напрям у цьому жанрі».
Мені треба було покепкувати з вискочки, та я, на свій сором, затаїв на нього пізьму і, зовсім справедливо оцінивши його бездарні екзерциси, висипав на його голову купу нищівних завваг, вдовольнивши при цьому свою амбіційність.
У редакційній кімнаті сиділо нас четверо. Я, звісно, навчав початківця недозволеним тоном, і він, затаївши на мене злобу до того часу, коли я вже перестав бути йому потрібен, заявив на всю Європу, що вмисне я говорив так голосно, щоб працівники редакції почули, і хтось з них доніс у КҐБ! Але ж доносити не було що…
Одне слово, я своїм нетактовним випадом зробив ще й добру справу: відбив назавше Рябчукові охоту писати прозу, і він став непоганим критиком і політологом.
Але чому ж ти, Миколо, ніколи не сказав мені в очі, що я тебе скривдив своєю нечемністю, навпаки – завжди обнімав мене при зустрічі, а одного разу ще й передав від своєї мами підписану нею для мене якусь книжечку – ну просто-таки родинна любов! А потаємно, немов… – не хочу порівнювати – закрався ззаду й боляче вкусив мене у п’яту! Не знаю, чи попросиш вибачення, та якби раптом повернулися до нас лицарські часи, я б викликав тебе на дуель.
…А тепер про літературу.
Якось, ще за часів розквіту літературного шістдесятництва, той же Микола Рябчук, наслідуючи великих попередників – Ґ. Лессінґа й І. Франка, в одному зі своїх інтерв’ю претензійно вигукнув: «У нас нема літератури!»
Почути подібний розпачливий тренос було принаймні дивно, адже саме в той час українська література вибухла такими голосними іменами, як брати Тютюнники, Є. Гуцало, В. Дрозд, Р. Андріяшик, М. Вінграновський, Д. Павличко, Р. Кудлик, А. Лучук, Н. Бічуя, І. Драч, та й я, зрештою, не пас задніх – проте глашатай модернізму М. Рябчук, якому особисто не вдалося через відомі причини започаткувати нові стилі й напрями, став-таки лихим пророком.
Із проголошенням Незалежності літературу – маю на увазі молоду – ніби вітром здуло. Замість неї з’явилися літературні ерзаци, сліпе калькування з відомих, проте в сучасній Європі вже застарілих матриць – ті іздриківські маніпулювання над манерою західних модерних авторів й бездумне прищеплювання чужих зразків на гілки нашої садовини: не сумісні з кров’ю української штуки, вони зачахли і, звісно, плоду не дали; не міг прийнятися невластивий нашій моралі жаданівський содомізм, який допускає можливість злягання сина з матір’ю, а теж винничуківсько-покальчуківська порнуха, начитавшись якої й жінки не захочеш; а та проповідь сексуальної свободи, яка не минула навіть такого цнотливого автора, як Процюк, – згадаймо лише, як в одній його повісті парочка партнерів, прибувши в гості, зачиняється з нетерплячки у ванній кімнаті й через те, що у партнерки місячні, вони займаються анальним сексом; а є ще ориґінальніші варіанти злучок – в громадських туалетах; і всюди – ригачка, сморід фекалій, шарудіння тарганів, і всюди – злодії, садисти, мазохісти, налогові наркомани і вбивці, а ще – бабрання в постільній білизні наших класиків, проповідь національного ніґілізму та дискредитація патріотичних почуттів – нема, нема літератури, є лише непристойні тексти!